Андрій Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

Запала тиша, в якій чулося лиш голосне сопіння Шацького. Скориставшись нею, Арсенич видобув із кишені файку, почав спокійно, мов заряджав зброю, натоптувати її тютюном. Нарешті Кошовий ляснув у долоні.

– Все, до уваги. Згодні? Ви ж усе одно прийшли.

– Якщо ви не братимете на себе забагато, – вперто вів своє Снігур.

– Мої питання ніяк не зачіпають вашого гонору, – Клим намагався втримати іронію, йому вдалося. – Припускаю, про пригоду написали зранку польські газети, так?

– Так, – кивнув підхорунжий. – Звичайно, я сьогодні знайду потрібний примірник. Але припускаю – там зазначено, що вбито капітана Польського легіону. Ви, пане Снігур, підхорунжий Легіону Січових стрільців, і в однострої з відзнаками я вас за два роки нашого знайомства майже не бачив. Хіба на урочистостях. Якби, не дай Боже, напали на вас і, ще раз вибачаюсь, ваш труп знайшли посеред міста, то побачили б чоловіка в цивільному вбранні.

– До чого ведете?

– До того, шановний, що пересічна людина не побачить у вас українського офіцера. Б’юся об заклад, ви й документів відповідних при собі не маєте. Вас може впізнати, наприклад, ось хоча б старшина, – кивок на Арсенича, який саме розкурював люльку. – Звідси питання: газета написала про вбивство саме офіцера?

– Так.

– І ви знали, що ця особа входила до таємної військової організації? Отже, капітан відомий вам особисто?

– Трошки не так, – мовив Снігур, зиркнувши при цьому на Арсенича й далі не звертаючи увагу на принишклого Шацького. – Навряд чи є секретом для вас, пане Кошовий, що після прикрого демаршу нашого спільного знайомого, пана Громнишина, польські конспіративні спільноти множаться у Львові так само, як подібні українські. Тож має місце взаємне стеження.

– Логічно, – погодився Клим.

Згадку про Василя Громнишина як про свідомого зрадника він вважав дещо перебільшеною.

Та заперечувати й доводити щось не мав ані часу, ані бажання. Бо Снігур лише повторював сказане іншими. Й, поклавши руку на серце, далеким від істини не був. Лиш помилявся в термінах. Громнишин зробив те, що зробив, несвідомо, під впливом ейфорії, не більше.

Ще зимою в Бресті делегація Української Народної Республіки, вже визнаної союзними державами, уклала з Віднем угоду, котра стала додатком до великих мирних домовленостей.

Угода передбачала поділ Галичини на польську та українську частини. Причому Східна Галичина разом із Буковиною зливалася в один коронний український край, у якому б діяли закони УНР. Серед осіб, близьких до українського уряду в Києві, було чимало знайомих Климового батька, а отже – і його. Вони нагадали про себе, коли Кошовий нарешті навідався додому, й підходили на похоронах. Так він, як знавець австрійського права, долучився до консультацій між Києвом, Львовом та Віднем і був посвячений у суть домовленостей, котрі зафіксували в таємному додатку.

Свій примірник голова української переговорної групи пан Севрюк [14] [xiv] Севрюк Олександр Олександрович (1893–1941) – український дипломат, посол УНР у Берліні в 1918 році. показав львівським колегам. Не мав права цього робити, але дуже кортіло похвалитися успіхами. Мовляв, ще трохи – й зіллємося в одну державу, про що мріяли так довго й за що боролися кожен по-своєму.

Серед утаємничених виявився всюдисущий Василь Громнишин, колись – голова товариства «Братні», а віднедавна причетний до всього, що вважав державотворчими справами. Кошовий досі переконаний: ним рухали ті ж мотиви, що й Севрюком. І, поклавши руку на серце, першим розпатякав усе ж він, Громнишин лише вирішив – йому теж можна. Але радість, яка охопила громаду, швидко перетворилася на проблему. Депутати «Польського кола» [15] [xv] «Польське коло» – група польських депутатів імперського парламенту у Відні часів Австро-Угорщини. виявилися краще організованими й почали протестувати, заявивши права Польщі на всю Галичину, включно зі Львовом.

Не бажаючи сваритися з громадою, котра на цій території імперії становила помітну більшість, Відень вирішив зволікати з виконанням взятих на себе зобов’язань. А щойно в Києві помінялася влада, і новий гетьман переконався – його союзники в Берліні підтримують Відень й знищили всі документи, він відступив. Лишивши галицьких українців сам на сам із австрійським урядом, котрий доживав останні місяці, та польською стороною, чиї претензії на всю Галичину підтримували на конференції союзників у Версалі.

Тож львівська громада, хоч і маючи представництво у Відні, завдяки довгому язику Василя Громнишина лишилася зовсім без підтримки. Бо київський гетьман був скутий зобов’язаннями перед німцями, а «Польський національний комітет» [16] [xvi] «Польський національний комітет» з Парижа – представництво орієнтованих на Антанту і США правих польських політичних партій та еміграції в США. Утворене 15 серпня 1917 року в Лозанні (Швейцарія). Було сформоване на базі органів, які до згоди Тимчасового уряду на незалежність Польщі займалися підготовкою меморандумів, у яких викладали вимоги щодо кордонів і місця новоствореної польської держави в Центральній Європі. Згодом Переїхав у Париж, складався з ендеків, очолених Р. Дмовським, представляв Польщу в країнах Антанти і США. Головну увагу зосередив на створенні збройних сил. Ця діяльність підтримувалася Францією, з якою було підписано угоду про «політичний контроль» над польською армією, що формувалася тут, і США. з Парижа розгортав агресивну пропагандистську діяльність. Проте поки Австрійська імперія хоч формально, але – існувала, жодна зі сторін не могла діяти у Львові активно. Більше того: українці, будучи менші числом, мали більше переваг, бо діяли офіційно й мали легальні представництва. Попри це, з початку осені всі жили в передчутті збройного виступу.