Андрій Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

– Може, досить демагогії, пане Кошовий? – вичавив Снігур.

– Тепер я ще й демагог.

– Невже ви справді нічого не знаєте? Вчора в Стрийському парку вбили людину. Чоловіка.

Клим затягнувся й знизав плечами.

– На жаль, навіть у мирний час у Львові щодня траплялося бодай одне вбивство. Тоді вони ставали сенсаціями. Нині цим не здивуєш і газетярів.

– Вбитого звали Юліуш Яблонський.

– Поляк. Не мав честі знати його за життя.

– Одягнений був у цивільне.

– Ви так само, пане Снігур, – підхорунжий починав серйозно дратувати.

– Дуже правильне й доречне зауваження, – мовив той.

– Про що ви?

– Про цивільний одяг. Яблонський був капітаном Польського легіону. І, за нашими відомостями, входив до однієї з таємних військових організацій, за якими ми намагаємося наглядати. Звісно, ляхи цього не визнають. Але натомість уже кричать про навмисне вбивство поляка українцями. Це називається хитанням ситуації, пане Кошовий. Нам треба довести: наша сторона до злочину в Стрийському парку жодним чином не причетна. Інакше поляки нас переграють. Самі знаєте, що опиниться під загрозою.

Кошовий подивився на Снігура, потім – на Шацького, далі – на Арсенича, аж потім – на тліючий краєчок цигарки.

Тільки такого клопоту йому бракувало.

Так і не вступивши до жодної з політичних партій, Клим Кошовий саме через свою рівновіддаленість від них мав змогу скласти для себе з різних клаптиків повну картину. І зміг прорахувати ситуацію на багато кроків уперед. Що, своєю чергою, миттю проявило всі ризики й зробило небезпеку реальною.

Бо йшлося про військове зіткнення у Львові, яке тепер ставало невідворотним.

Майже.

– Перепрошую шановне паньство, але я ніц не розумію, – обережно, ніби боячись поруйнувати своїми словами якусь хистку конструкцію, мовив Шацький.

Кошовий уже пошкодував, що дозволив йому лишитися. Не боявся витоку інформації, бо довіряв Йозефу, як собі. Просто все це для дантиста з Кракідалів було вищими матеріями. Хоч той і товкся поруч останнім часом, навряд чи втяв щось із уривків розмов, котрі тут велися. А Клим не вважав за потрібне всякий раз пояснювати все спеціально для Шацького. Зрештою, він перестав зважати на друга й навіть помічати його – адже Йозеф наполягав на цьому, в такий спосіб намагався не завдавати Кошовому клопоту.

– Потім поясню, – дещо грубувато кинув він, взяв коротку паузу, прикурюючи чергову «голуазину», глянув на Снігура: – Ви не служите в австрійській поліції, не маєте там знайомих, на відміну від мене. Звідки дізналися про вбивство? Чому – вбивство? Завжди є ймовірність нещасного випадку. Наприклад, упав п’яний, вдарився головою…

– А ви, бачу, досі не усвідомили, що може початися, – просичав підхорунжий.

Сіпнулося віко.

Клим ляснув долонею по столу, аж посунулося від того чорнильне приладдя.

– Досить уже! – вигукнув дзвінко, мовби саме ця фраза стала краплею, яка переповнила чашу терпіння. – Скільки часу маю честь знати вас, пане Снігур, стільки ви не втомлюєтесь підкреслити: єдиний знаєте більше за інших, єдиний дбаєте про справу і єдиний, хто завжди все усвідомлює! Знаєте, як це називається? Монополія на істину!

– Е-е, панове! – Арсенич ступив між ними, миролюбно розставляючи руки, немов відгороджуючи обох парканом. – Чого б я ото собачився? Спільний же інтерес маємо!

– Але він допитує мене! – хорунжий тицьнув на Кошового пальцем, мов цілився з револьвера. – Нести це сюди було помилкою, грубою помилкою, пане сотнику! Я вкотре шкодую, що послухав вас!

– Ми все одно тут!

– Можемо піти! Військовий комітет не підзвітний Кошовому! Йому ніхто не підзвітний! Він не має жодних повноважень!

– То йдіть собі! – відмахнувся Клим. – Легше від того не стане.

– Досить, я сказав! – тепер уже і сотник підніс голос. – Пане Снігур, ви маєте вищий чин, ніж я. Проте саме мене поручик Рудницький [13] [xiii] Рудницький Іван Теодор (1887–1951) – випускник Львівського університету, юрист, нотаріус, під час Першої світової війни воював на італійському фронті. У травні 1917 року очолив Центральний військовий комітет у Львові. як голова комітету уповноважив обговорити ситуацію з ним! – він так само показав на Кошового пальцем. – Давайте ще тут кусатися! Чи ви не розумієте – часу на то нема!