Андрій Кокотюха - Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року

– Ой, Артемію, Бог з тобою! Не до романів нині, тим паче не до лицарських. Часи ж тепер далеко не шляхетні. Що ж до робінгудів, то нова влада, більшовики, мають себе за народних месників. Забирають у багатих, віддають бідним. Насправді ж просто грабують заможних людей. А чи роздають награбоване бідним? Ось вам, – Мирон скрутив дулю. – Не роздають. Пролетарі самі беруть усе, що легко лежить. І тут, у Києві, і в інших містах. Опору їм ніхто не чинить. Чому – не знаю. І сам не чинитиму, вже вибачай.

Рука потяглася до бутля. Відчувши, що свояк знову заводиться, Шеремет перехопив його правицю.

– Чого ти? – Мирон глянув вовком.

– До діла. Ти ніби збирався визволяти Діду завтра. Виходить, дібрав способу?

– Ага, – підтвердив Романовський. – Є знайомі, вони мають досвід спілкування з чекістами. Потрібен викуп.

– Викуп? Гроші?

– Не ходять папірці. Золото, коштовності. На цьому більшовики розуміються. Знаю кількох подільських євреїв-ювелірів, відкупилися від влади, навіть повитягали своїх з казематів. Вони ж у перші дні заручників брали.

– Це як?

– А отак! Не завжди кого попало гребли. Знаходилися добрі люди, показували пальцем. Прийдуть, безпідставно заарештують, потім починають умовлятися – золото в обмін на волю. Ніхто дуже й не опинався, все віддавали. Дехто просив на колінах, щоб узяли, – Мирон знову відмахнувся. – Я ось до чого. Лідині коштовності. Персні, брошки, намиста. Деякі фамільні є, успадковані від бабусі нашої. Придане її, забув?

– Було придане, – визнав Шеремет, і раптом із серця ніби камінь спав, навіть дихати стало легше. – Хіба воно збереглося все? Там не те щоб скарб. Та все ж немало. Надто гроші обернулися на папірці. Ними вже нужники обклеюють, чув? Ну, Бог з ними, з грішми. Ти домовився з кимось, щоб викупити Ліду?

– Я взяв зі сховку каблучки й брошки, – сказав Мирон. – Але ж кажу: гадки не маю, де твоя дружина, моя сестра. Сліди привели на Садову п’ять, і там загубилися. Понесу завтра коштовності туди. Запропоную угоду.

– Кому?

– Та хоч матросу Вихрову, хоч іншому товаришу комісару, хоч чорту, хоч дияволу! – молодик наново запалювався. – Я собі хочу довести, що не кинув сестру в біді! Тепер ще й тобі треба це доводити! Що я можу, Артемію? А ти – ти теж тут нічого не зможеш!

Шеремет знову хотів прикрикнути. Натомість мовив спокійно, дивуючись самому собі:

– Не доводь нікому нічого, Мироне. Я вчасно повернувся. Давай усе мені. Сам піду, знайду, з ким домовитися. Раз викуп беруть, значить, не все ще втрачено.

– Як поясниш, хто такий?

– Скажу, що чоловік її, пробирався додому, тікав від петлюрівської влади. Був силоміць мобілізований, під страхом смерті. Вирватися допоміг щасливий випадок. Оцю авантюрну історійку я кілька останніх днів розказував не раз і не два. Вірили, бо я ж дійшов. Нічого. Головне, щоб вона протрималася ще трохи.

Про те, що могло спіткати його дружину в тюрмі, Шеремет уперто намагався не думати. Гнав від себе лихі думки, відколи почув уперше про те, що її кинули за ґрати. Ілюзіями про шляхетність більшовиків не тішився, торішні погроми й різанина надій не залишали. Але вірити треба. Додавало віри те, що він сам береться до справи й неодмінно доведе її до кінця. Усе ж краще, аніж сидіти й нетерпляче сподіватися бозна-чого. Тож докинув дуже впевнено, щоб не лишати права на сумнів ані собі, ані Миронові, якому ґрунт вислизнув з-під ніг:

– Коли ми видряпаємося з халепи, не затримаємося тут. Перепочинемо – і гайда. Ти підеш разом з нами.

– Я?

– Ти, Мироне. Чи надумав пересидіти? Сам же кажеш: їхня влада надовго. Звикся, зжився, злюбився?

– Не мели дурниць, – почулося у відповідь. – Думаєш, вийде?

– Раз можна заповзти – вибратися не штука.

Артем Шеремет не навіював собі ніяких думок. У його душі справді оселилася тверда впевненість: усе вийде, усе буде добре, він головою ручається за близьких йому людей, а значить, порятує їх.

Тепер можна не заважати своякові пити самогон. Сам теж потягне – це розслабить, заспокоїть, навіть сили додасть для завтрашнього походу.

Уранці, на диво, голова була ясною.

Збиратися треба було чимшвидше. Ще вчора Мирон показав надруковане в газеті оголошення, що громадяни можуть звертатися зі своїми питаннями до Надзвичайної комісії тільки в будні з десятої до дванадцятої ранку. Охочих потрапити туди у визначений час, напевне, буде чимало. Тож Шеремет хотів прийти бодай на годину раніше, щоб усунутися в чергу. Він схопився й почав чепуритися.