На аркушику, вимащеному шоколадом, круглими незграбними літерами було написано: «Петре, май очі на потилиці й носи металевий нашийник».
– Ні, вона все ж таки matta, – сказав Петр, прочитавши це попередження майстрові Шютце. – Тут же немає ніякого глузду.
– E ні! Є, є, – заперечив той. – І це, по суті, те ж саме, про що я вас тільки-но попереджував. Я остерігав вас перед отрутою, а Б’янка остерігає вас перед нападом. «Мати очі на потилиці» – наскільки я розумію по-італійському, означає пильнувати й за тим, що діється позад вас. А носити металевий нашийник – порада вельми розумна. Металевий нашийник, захований під комірцем, може врятувати вас від зашморгу. А зашморг душій накидає на свою жертву ззаду.
– Людину можна вбити тисячею способів, – зітхнув Петр. – Я вбережуся від зашморгу, а хтось простромить мене шпагою або лусне молотом по голові чи просто застрелить.
– Атож, гер фон Кукан, – погодився з ним майстер Шютце. – Але все ж таки на вашому місці я з вдячністю прислухався б до Б’янчиної поради, бо цілком можливо, що вона десь підслухала, яка саме погибель готується на вашу голову. Простромити шпагою, луснути молотом по голові, застрелити – усе це залишає на тілі бридкі сліди, а от коли досвідчений душій затягне вам на горлянці зашморг і зламає в’язи, то опісля можна буде спокійнісінько пояснити, що вас побив грець. Таке трапляється, гер фон Кукан, частіше, ніж ви можете собі уявити. Цих нашийників повно в нас на складі, так само як і черевиків з порожнистими підборами, бо деякі синьйори люблять собі уявляти, що їхньому життю постійно загрожує небезпека. Але у вашому випадку це аж ніяк не гра уяви, стосовно вас це – факт. Momentchen, [159] Хвилинку (нім.).
один такий нашийничок, акурат на вашу шию, я вам пришлю. Виберу щось із карбівкою, щоб він виглядав як оздоба й мав іще ту перевагу, що ніяка мотузка, накинута на горло, не буде сковзати на ньому. Панцер ви, звичайно, маєте.
– Маю, – відповів Петр. – Він уже раз урятував мені життя.
– От бачите, – мовив майстер Шютце і вийшов.
Приблизно через годину, після того як Петр став уже володарем міцного і добре підігнаного нашийника, йому принесли напахчену, елегантну картку, в якій герцогиня-вдова запрошувала його о третій годині пополудні відвідати її та її дочку в їхніх апартаментах.
Велика кількість дивних і похмурих подій, які трапилися з ним останнім часом, викликала в нього стан такого отупіння, що він навіть не усвідомив усієї комічності ситуації; він-бо збирався до своєї коханої нареченої і її матері, забезпечивши себе металевим нашийником, який захищав горло від того, щоб його не задушили, панцером – щоб не простромили, гострою шпагою – для захисту від нападу й капшуком золотих на той випадок, якщо доведеться рятуватись утечею.
Мати й дочка, схилившись над вишиванням, сиділи на вузьких, м’яких стільчиках біля вікна, яке виходило у внутрішній двір; Ізотта вишивала золотими нитками якийсь узор на хустинці, напнутій на дерев’яному грибочку, герцогиня-вдова довгими ножицями вирізала на шматку тканини шафранового кольору поперечні прорізи; між ними стриміла висока, кістлява постать суворого Інтрансідженте; він стояв, обернувшись до дверей, у які ввели Петра, тоді як герцогиня сиділа по праву руку від нього, а Ізотта – по ліву, так що було видно тільки половину їхнього профілю. Інтрансідженте здавався таким сильним, таким владним і таким могутнім, що обидві жінки біля його ніг виглядали зовсім маленькими, майже дітьми, а крихітна, наче гномик, Bianca matta присіла навпочіпки біля герцогині-вдови, отож Петрові раптом видалося, що він бачить перед собою картину, намальовану в манері давно минулих часів, які ще не знали перспективи, коли розмір зображених фігур залежав від їхньої святості та достойності.
Зробивши кілька повільних pas du courtisan, які відповідали важливості моменту, Петр низько вклонився і з ніжними, сповненими смутку модуляціями в голосі висловив герцогині-вдові Діані й Ізотті своє співчуття з приводу наглої смерті їхнього дорогого родича, останнього нащадка по чоловічій лінії славетного роду д’Альбула, кардинала Тіначчо. Ні герцогиня-вдова, ні Ізотта не відреагували на його вишукану промову, гідну колишнього страмбського arbitre rhetoricae, не поворухнулися, не вшанували його навіть поглядом, мовби й зовсім не помічали його присутності; очевидно, було домовлено, що переговори від їхнього імені вестиме Інтрансідженте.
Але Інтрансідженте теж мовчав і тільки похмуро, з неприховуваною відразою дивився на Петра своїми колючими очима.
Читать дальше