Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Може прочитати інший. Русинською користуються.

– Так, але саме мова тут дає важливу підказку: лист особистий, таємний, не призначений для ширшого кола очей. Анонім просить мене прийти самому, не залучати сторонніх.

– Міг би написати прямо: будьте сам.

– Але не написав! – вперто правив своє Кошовий. – Адже якби хотів іншого, не рахувався б із Лукою. З ним узагалі навряд чи хтось рахуватиметься. Щойно побачив хлопця, відразу б посадив у коляску першого-ліпшого візника та доставив чи до мене в контору, чи – його матері. Знаючи Лукана, напевне знає й пані Уляну. Тим більше, повторюся, незнайомець хоче радо позбутися тягаря. Робіть висновки, Шацький.

– Ви вже зробили, бачу.

Сіпнулося віко. Клим торкнувся його пучкою вказівного пальця. Сильніше, ніж завжди, нервує, помітно.

– Нічого втішного, – зітхнув він. – Треба готуватися до того, що бідака знову вскочив у халепу, подібно до тієї, з якої його ось щойно витягнули. Через те побіг не до мене, бо засоромився. І матері не бовкнув, аби не лякати чи смутити. Швидше за все, інстинкт погнав Луку Різника до людини, про яку мало хто знає, але яка для нього багато значить. Той почув нову історію – й зрозумів: не хоче, не готовий відповідати за хлопця тепер. Але й не хоче, аби все набуло розголосу. Чому?

Шацький мовчки покрутив головою.

– А ось чому! Ймовірно, Лука знову опинився поруч із криміналом. Доброзичливець приховав це, давши наляканому втікачеві притулок. Тож не дуже хоче, аби про вчинок, за який належить покарання, дізналося більше людей, ніж треба. Я ж, на його думку, здатен знову залагодити таку справу.

– То ви зможете?

– Нема іншого виходу, – розвів руками Клим, відразу ж попередивши Йозефове прохання: – Але дуже прошу вас, Шацький, навіть заклинаю – зі мною нікуди не ходіть.

Брови дантиста здивовано скочили вгору. На обличчі намалювалася зовсім дитяча образа. Він звик брати участь у всіх пригодах Кошового, й почута вимога виглядала відставкою. Аби заспокоїти приятеля, Клим швидко пояснив:

– Це вже не іграшки. Навіть не прогулянка міською околицею проти ночі задля цікавості та можливості відчути на собі принади нічного життя. Йдеться про злочин, до якого доведеться бути причетним. Бо приховання злочинця – порушення закону. Я бережу вас, Шацький.

– Ви перебільшуєте, пане Кошовий, – ображено буркнув той.

– Вважайте, я дмухаю на воду, – тон Клима відрізав Шацькому будь-які можливості зміни рішення. – Краще розкажіть, а ще ліпше – намалюйте, як дістатися до того місця, За Тором.

Не маючи під рукою нічого іншого, Кошовий перевернув записку чистим боком догори.

І, підкликавши кельнера, попросив подати перо й чорнильницю.

Відлига поволі почалася ще зранку. По обіді сніг уже не хрумкотів, а чвакав під ногами. Сутінки огорнули місто, змішавшись із вогким туманом. На таку погоду кажуть – лондонська.

На Климове щастя, Бася цього вечора була в театрі, репетиції у розпалі. Тож пояснювати свої збори проти ночі не треба. Він вирішив не перевдягатися спеціально. Навпаки, вважав за потрібне виглядати солідно, що додавало ваги в очах аноніма, з яким збирався познайомитися. Хіба витягнув із шафи й щільніше обгорнув довкола шиї теплий шарф, так затишніше. Трохи подумавши, поклав у кишеню пальта револьвер – зброю на його прохання роздобув кілька років тому під час однієї з пригод кримінальник Ежи Тима. Пускати її в діло доводилося не часто, і Кошовий не дуже-то й хотів, аби вона знадобилася. Не відчував небезпеки й тепер, але в останню мить вирішив озброїтись – околиця глуха, так спокійніше.

Відшукавши нижче по вулиці візника, котрий погодився за більшу, ніж зазвичай, платню везти його на Клепарів та почекати там, аби їхати назад, Кошовий зручно вмостився на жорсткуватому сидінні й вирушив крізь туман. Кінські копита лунко цокали бруківкою, рухалися неквапом – вуличні ліхтарі блякнули, немов занурені в чорну каву, щедро розведену молоком. Чим далі вони віддалялися від центральної частини Львова, тим менше освітлювалися вулиці. А коли взяли курс на Клепарівську рогатку, лиш вогники в незачинених зсередини вікнах нагадували про існування поруч звичайного повсякденного життя.

Незабаром попереду забовванів залізничний насип. Візник, не плутаючи, скерував коня в потрібному напрямку, проїхавши під мостом, що розділяв передмістя навпіл. Тут уже не відчувалося навіть натяку на життя, хоч Шацький пояснив: у закапелку, де сховалася вуличка За Тором, мешкають люди, хай невеличка місцевість й відрізана не лише від міста, й навіть від околиці, до якої прилягала. Візник змусив коня ще більше стишити ходу, сам підвівся на козлах, піднявши відвислий зад, почав уважно вдивлятися в туман перед собою, нарешті мовив, повернувшись до пасажира: