Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Та прошу пана, маєте. Приїхали.

Так само подавшись уперед, Кошовий за прикладом візника вглядівся у темряву. Спершу не розрізняв перед собою нічого, та скоро вирізнив хату за невисоким парканом, від якої ледь-ледь тягнуло попелом.

– То не так давно горіло, – пояснив візник. – Чутки дійшли відси. Двоє тут жили, чоловік та жінка. Обоє такі п’яниці, що ну. Хлоп бабу з дурного розуму до когось приревнував. Напився й пустив червоного півня, коли кобіта там спала. Вона в лікарні, він у тюрмі. А горіло, казали, знаменито.

– Не все згоріло, – зазначив Клим.

– Та зволите бачити – дах лишився. То йдіть, пане, робіть уже свою справу. Не знаю, яку, не моє діло. Довго тут стояти, самі бачите, не вигідно.

– Гроші плачу, мусиш чекати, – відрізав Кошовий. – Впораюся скоро, сам не хочу затримуватись.

Ступивши на підталий сніг, Клим підтягнув рукавички й рушив до хвіртки.

Зупинився, озирнувся. Кінь майорів у тумані, пурхав, щось тихо бурчав візник.

Торкнувся – не замкнено. Перетнув неширокий дворик, зауваживши при цьому: до нього ходили зовсім недавно, міг розгледіти сліди на білому, доволі свіжі. Натоптали й на ґанку, хоч дім далі нагадував привид із англійських готичних історій.

– Хто тут? – гукнув Кошовий, копнувши двері носаком черевика. – Лукане, це ти? Я прийшов!

Відповіддю була тиша, й Клим сильніше грюкнув кулаком у двері.

– Досить хованок! Сюди йдіть!

Не почувши навзаєм нічого й тепер, він шарпонув двері.

Опору не зустрів.

Двері прочинилися.

Револьвер Кошовий примостив у правій кишені. В лівій поклав електричний ліхтарик. Стягнув рукавичку, тицьнув її поверх зброї. Звільнена рука вже витягала світило, пальці намацали й натиснули кнопку. Клим виставив промінчик перед собою.

Нікого й нічого.

Тиша.

Легкий запах горілого, він іще довго не вивітриться звідси.

– Лука! – гаркнув він, тим самим підбадьорюючи себе.

Попереду почувся легкий рух, затим – тонкий голос, не розібрати, дорослий чи молодий:

– Тут, – і за кілька секунд: – Ту-ут, ту-ут, я ту-ут!

– Дурня не клей! – гукнув Кошовий, посунувши вперед, на звук, освітлюючи собі шлях, ковзаючи променем по голих стінах та брудній підлозі.

Десь поруч щось хряснуло – ніби людина пробувала пролізти крізь вікно.

Так роблять, коли тікають.

Ні, дорогенький, нікуди не дінешся! Не для того за тобою приїхали!

Клим прискорився, рішуче ступив до дальньої кімнати, звідки линув звук.

Ураз завмер, укляк, наштовхнувшись на невидиму стіну.

Зупинив сміх.

Такий самий моторошний, надривний, розлогий регіт, яким не так давно зустрів Кульпарків.

Кошовий уже знав: так регочуть лише божевільні.

Сміх лунав спереду, ззаду, згори. Він був усюди, огорнув, немов туман. Клима немов скувало льодом – тіло від маківки до п’ят пронизав крижаний спис.

Рука з ліхтариком опустилася.

Та промінчика вистачало, аби побачити перед собою щось на підлозі.

Чи когось .

Закусив до болю губу, відчув смак крові в роті, отямився. Сміх теж затих так само раптово, як учувся. Клим струснув головою, остаточно повертаючись у реальний світ порожньої згорілої хати, де в кімнаті на підлозі лежало тіло.

Ступив крок уперед, ще крок, іще.

Присвітив.

Горілиць.

Лука.

Калюжа крові довкола голови.

Нагнувся, спрямував промінь. Кров цебеніла з шиї, горло йому розпанахали зовсім недавно.

Рух за спиною почув не відразу, запізнився з реакцією на секунду, не більше.

По потилиці вдарили, сильно, влучно.

Поринаючи в туман несвідомості, знову почув моторошний сміх.

Оклигав також від удару.

Легенького. Той, хто стояв над ним, плескав по щоках. Потім стало вогко – лице занурили в щось рихле, холодне й мокре. Свідомість поверталася повільно, але впевнено. Голова ще гула, туман не розвіявся остаточно, але крізь його завісу проривався знайомий голос:

– Пане Кошовий! Пане Кошовий!

І поруч – ще один, теж знайомий, хоч давненько не чутий, шепелявий:

– Живий він! Ще снігу сюди, пане Шацький!

– Та ви ж бачите, пане Тимо…

– Все я бачу! Скоро є, кажу! Не може він тут довго лежати!

Затупотіли, віддаляючись, кроки. Клим завмер, далі не наважуючись розклепити повіки. Швидкі кроки знову наблизилися, й на лице знову навалили снігу. Це нарешті подіяло. Остаточно прийшовши до тями, Кошовий застогнав і розплющив очі.

Відразу примружився знову – від променя ліхтарика. Спробував закритися рукою, та для цього змушений був відірвати її від підлоги. Втративши опору, не зміг втримати себе однією. Лікоть зігнувся, він знову впав на спину.