Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Та вставайте вже, пане Кошовий!

Його підхопили за обидві руки, допомогли сісти. Тепер Клим почувався трохи краще, тяма разом із координацією рухів поверталася швидше, боліла розбита потилиця. Мацнувши рукою, відчув під пальцями вогке й липке.

– Перепало вам, – озвався другий голос. – Глядіть, могли й голову відбити. Але ви й ідійот, пане Кошовий.

– Як ви всі тут опинилися? – вичавив із себе Клим. – Де візник, який зі мною був? Давно ви тут і за яким дідьком, пане Тимо?

– Потім поговоримо. Про все й не тут, – мовив Єжи Тима, права рука відомого львівського кримінального ватажка Густава Сілезького. – Ми самі з візником. Забираймося геть звідси, і то хутко.

Труснувши головою й скривившись при цьому від болю, Кошовий зрозумів – мертве тіло нікуди не поділося. Лука Різник із розпанаханим горлом лежить зовсім поруч, і, цілком можливо, на Климовому пальті навіть є його кров. Він повернувся, аби переконатися в цьому, навіть торкнувся ноги мерця.

– Куди! – гаркнув Тима. – Ви, прошу пана, зовсім звар’ювали?

– Не чіпайте його, пане Кошовий! – підспівав Шацький. – Бо то ж так і треба! Вас задля такої пригоди тут лишили!

– Хто? Ви бачили, хто на мене напав?

– Не тут, – повторив Тима, сіпаючи Кошового за правицю й допомагаючи звестися на ноги. – Гайда звідси!

Так вони залишили не догорілий до кінця будинок. Попереду дріботів нижчий за всіх Йозеф Шацький у незмінному крислатому капелюсі. За ним – Кошовий, простоволосий, в одній рукавиці, з розбитою потилицею. Його підтримував, допомагаючи зберегти рівновагу, високий жилавий Єжи Тима. Вільною рукою тримав його капелюха.

Щойно вийшли на двір, він загасив ліхтарик, простягнув його Климові.

– Тримайте.

– Прошу?

– То ваш. Валявся поруч.

При цих словах Кошовий інстинктивно лапнув себе за праву кишеню. Револьвер та рукавиця лежали там. Нападник не обшукав його, не пограбував. Згадавши враз моторошний сміх, він здригнувся, тепер уже не від холоду. Ліхтарика заховав, дозволив Тимі вдягти капелюха на свою голову, поправив його за криси. З двору вийшов уже без сторонньої допомоги.

Візник на вулиці не чекав, і невеличка компанія рушила назад. Клим не цікавився, як їм вибратися звідси, бо Тима напевне мав план напоготові. Та щойно перед ними замайорів знайомий уже залізничний міст, як злодій ураз зупинився, прислухався, а тоді тихо, але твердо звелів:

– Геть звідси! Туди! Хутко!

Кивнувши у бік насипу, Тима поспішив туди першим. Шацький та Кошовий наддали ходи, в голові вже майже не паморочилося, хоч біль у потилиці далі не минав. Трійця ледь устигла дістатися пагорба й сховатися в невеличкій заглибині під голими кущами, як з-під мосту виринула поліцейська карета, за нею – кілька вершників.

Якби туман не огортав усе навкруги так щільно, хтось із поліцаїв-кіннотників їх би помітив.

Вони зникли за рогом, прямуючи до глухого клепарівського закапелку, і Кошовий не мав жодних сумнівів, куди прямувала поліція.

– Знають, – процідив крізь зуби. – Швидко все це.

– Аби ще трохи, там би вас і знайшли, біля трупа, – озвався Тима. – Він, бач, усе врахував. Окрім нас із паном Шацьким, ги-ги.

Злодій явно був собою задоволений – звісно, переграв поліцію.

– Пастка, – підсумував Клим. – Від самого початку це була пастка.

– Обговоримо не тут, – нагадав злодій. – Біжимо, карета чекає.

Каретою Тима гучно охрестив невеличку дорожку, якою правив мовчазний візник. Розмістившись усередині, Єжи не сказав, куди їхати, просто звелів рушати. Їхали мовчки, і Клим дозволив собі відкинутися на жорсткому сидінні та заплющити очі. Коли ж приїхали, зрозумів, виходячи: завезли їх у знайоме місце – кнайпа «Під вошею» на Личакові. Відносно недалеко від його будинку.

Зазвичай усередині цього невеличкого закладу збиралася постійна публіка: тутешні батяри, місцеві повії, довколишні мешканці. Чужий забрідав сюди рідко, але головне – у кнайпі «Під вошею» часто призначали зустрічі кримінальники, адже тут було безпечно. Їх усі знали, навіть віталися, та ніхто ніколи не міг виказати їх поліції. Все, про що говорилося в цих стінах, там і лишалося навіки.

Та зараз зала, з якої ще не вивітрився цигарково-горілчаний дух та запах тушкованої капусти навпіл із пивним, зустріла порожнечею. На компанію чекав за шинквасом лише незмінний Цезар, пузатий вусань із зализаним пробором. Клим зрозумів: так наперед домовлено, всіх гультіпак порозганяли. Попри те, що ніхто не заважав, товариство влаштувалося за звичним кутнім столиком. Не питаючи нічого, Цезар поставив перед ними пляшку горілки товстого синього скла, приніс ковбасок, котрі трохи захололи, канапки з паштетом та маленькі булочки з лівером у глиняному полумиску. Потому зачинив двері зсередини й зник у приміщенні за шинквасом.