Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

Ніхто з присутніх за столом не був проти.

…Назад Клим та Бася теж поверталися пішки.

Збуджена несподіваною пропозицією й можливістю відчути себе в новій іпостасі, трошки більшій, аніж акторка театру та в перспективі – кіно, Бася говорила без угаву. Кошовому лишалося слухати та піддакувати. Коли вона вкотре захоплювалася думками вголос, Клим думав про своє. Мав кілька аргументів проти не так самої ідеї, як пропозицій втілювати її на практиці. Але всі вони переважувалися єдиним «за»: як адвокат він у такий спосіб закріплював та підвищував власний професійний статус. Заради цього Кошовий дозволив собі встряти у справу Різника, розголосом після якої був більш ніж задоволений. Крім того, тішити самолюбство жодним законом, писаним чи неписаним, не забороняється.

Так вони дісталися свого будинку. Сніг уже не опускався лагідно – падав лапатий. Трохи підсилився вітер, грався згрубілими сніжинками, жбурляв їх в очі. Доводилося нагинати голови на ходу, тож Кошовий не відразу побачив одиноку постать, котра виступила навперейми, відділившись від брами.

– Ой! – вигукнула Бася від несподіванки, притиснувшись до Клима.

– Якого дідька! – не стримався той, гримнувши на візитера.

– Пане Кошовий, не гнівайтесь, – пробелькотів збентежено Остап Найда. – Не міг чекати до завтра. У нас тут знову біда.

– У кого – у вас?

Коли заздалегідь знаєш відповідь, питання виглядає тим більше дурним.

– Тітка Уляна прибігла, – видихнув студент, говорячи швидко, немов боячись, що пан адвокат не захоче дослухати його до кінця. – Лука зник. Забіг не знати куди. Додому не повернувся, а такого раніше ніколи з ним не бувало. Поможіть, пане Кошовий!

Бася притиснулася сильніше, її жест мав би означати: нікому не віддам.

Сіпнулося віко.

Ну, і як же тобі помогти, холєра…

– Чого ви хочете від мене, пане Кошовий?

Франек Віхура говорив стомлено й виглядав так само. Голос трохи хрипів. Комісар застудив горло, і грубий плетений шарф довкола шиї робив поліцейського чиновника в його кабінеті менш офіційним та, відповідно, більш домашнім. Клим чудово розумів стан Віхури. Мало застудитися, що зовсім не дивно в таку погоду. Поточної роботи повно, не важливої чи менш важливої нема зовсім. Тут іще прикрий адвокат зі своїм питанням. Причому Кошовий, чесно кажучи, сам не знав, чого домагається від комісара. Тим не менше, куди йти і що робити, Клим у світлі останніх подій погано уявляв.

– Зникла людина, пане Віхуро.

– Чую це від вас утретє за цей ранок, – хрипнув комісар, скривившись – говорити не надто комфортно. – Ваш підопічний кудись забіг. Далі що?

– Лука Різник уже не мій підопічний, – нагадав Кошовий.

– Тоді на біса ви ним так переймаєтесь? З нього, нагадаю, зняті всі підозри й звинувачення.

– Так. Але змушений наголосити, пане Віхуро: цей чоловік слабий. Він погано себе контролює. До того ж не повернувся додому вперше в житті. Завжди приходив, а тут – нема. З ним могло щось статися.

– А могло й не статися, – парирував комісар. – Ви можете передбачити дії таких людей? Вони не відповідають самі за себе.

– Раніше Лука не дозволяв собі нічого подібного.

– Тепер дозволив. Не забувайте, пане Кошовий: душевні хвороби мають властивість прогресувати. Дивно, що ви не взяли цього до уваги. Адже віднедавна маєте повне право називати себе знавцем пацієнтів Кульпаркова.

Клим зсунув брови.

– Не розумію вашої іронії, пане комісаре. Вона навіть образлива для мене.

– Жодної іронії. То вам здається. – Віхура поправив шарф на шиї, затягнувши його трохи щільніше. – Кажу лиш, що з цим вам треба йти не до мене, а до вашого нового колеги, професора Ліщинського.

– Дякую, – стримано мовив Кошовий. – До нього звернуся, коли треба буде консультація. Або порада медичного характеру. Але коли зникають люди, слід звертатися до поліції, а не на Кульпарків чи до іншої лікарні.

Віхура приречено зітхнув:

– Пане Кошовий, ви – досвідчений юрист. Довели це мені та всьому Львову кілька днів тому. Зробили це, без перебільшення, блискуче. Знімаю перед вами капелюха, ви таки показали слабкість деяких ланок слідства й правосуддя. Проте саме як фахівець із права мусите знати: якщо людина не ночує вдома, це ще не привід оголошувати її в розшук.

– Йдеться про хворого хлопця! – підніс голос Клим.

– Тихіше будьте, – порадив комісар. – Це по-перше. По-друге, Лука Різник не злочинець, як ви змогли довести. Поліція не може його шукати. Також він – не жертва. Бо, погодьтеся, нема підстав вважати його викраденим, вбитим, узагалі постраждалим від насильницьких дій. Як представник закону не бачу жодних підстав для того, аби зникнення Різника потрапило в сферу наших інтересів.