Андрій Кокотюха - Пригоди Клима Кошового. Продовження

– Ви перебільшуєте, – не стримався Клим. – Війни не потрібні цивілізованому світу. Ані в центрі Європи, ані тут, на її східних околицях. Тим не менше, про війну пишуть у газетах як про реальність.

– То все крикуни й самозвані пророки, – відмахнувся Ліщинський. – І аби ви знали, пане Кошовий, скільки їх у Берліні чи Відні.

– Але ж там сидять не дурні люди! – вигукнув Клим. – Одна справа – дискусії, часом досить емоційні. І зовсім інша – офіційна державна політика, спрямована на підтримання людей у стані постійної бойової готовності!

– Я намагаюся триматися від політики чимдалі. Але війни не буде, бо нема з ким воювати. Російський цар слабкий, – зауважив професор тоном, яким ставлять діагнози. – Все це розумію я, лікар. А верховна влада – й поготів. Та давайте повернемося до того, з чого я почав. Ваші роздуми та побоювання, пане Кошовий, цілком у руслі пропозиції, яку я хочу зробити присутнім. А саме: створити фонд допомоги душевнохворим, котрі потребують нагляду й допомоги більше, ніж інші.

– Інші – це які? – швидко запитала Магда.

– Ті, чиї рідні та близькі мають змогу забезпечити подібні умови, – охоче пояснив професор. – Не кожен мій потенційний пацієнт може дозволити собі не те що лікування – елементарний візит до лікаря. Не лише я, а й пан Мазур готові знаходити вільний час, аби приймати таких хворих. Проте погодьтеся, нас двох замало. Тим більше, весь тягар фактично доведеться брати на себе моєму асистентові. Адже я не можу манкірувати обов’язками читати лекції в університетах, куди запрошений і маю відповідні угоди. Натомість кошти, зібрані нами, допоможуть залучати не лише інших лікарів, причому – колег із Парижа, Берліна, Варшави чи Лондона. Значно важливіше регулярно відвідувати підопічних, стежити за умовами, в яких вони живуть, надавати правову допомогу, а вони її потребують постійно. Зрештою, невеликі групи можна й треба вивозити на відомі курорти, аби вони могли бодай трошки стабілізувати себе. І це лише в загальних рисах, пані та панове.

На цих словах до кабінету зайшли троє кельнерів. Кожен тримав піднос з тарілками. Запахло свіжоспеченою рибою. Вони швидко й вправно подали кожному страву, потім один долив у спорожнені чарки наливки. Коли вони пішли, Ліщинський, не поспішаючи братися до їжі, спитав:

– То як, ви підтримаєте мене?

Кошовий глянув на Басю, потім – на Магду. Обидві мовчали, й Клим узяв ініціативу на себе.

– Справа благородна, пане професоре. Кажу це як людина, котра зовсім недавно мала практику, що підтвердила ваш невеселий діагноз суспільству. Але не зовсім розумію, чому ви зібрали з такого приводу саме нас.

– Поясню, – тут же мовив Ліщинський, напевне готуючись до подібного питання. – З пані Магдою Богданович я давно хотів зустрітися та поговорити про це. Ви, пані Магдо, особа у Львові доволі відома. Вас поважають впливові люди в ратуші, сеймі. Ви на короткій нозі з багатьма промисловиками. З тими, з ким не маєте контактів, здатні досить легко їх налагодити. І, що дуже важливо, останнім часом займаєтеся благодійною діяльністю, хоч і по інших напрямках. Отже, маєте досвід, ваше слово може багато важити. Якщо ви пристанете на мою пропозицію, фонд матиме у вашій особі вагому практичну підтримку.

– Ви переоцінюєте мої можливості, – сказала Магда. – Тим не менше, дякую.

– Це ви, пані Магдо, не знаєте своїх можливостей до кінця, – парирував Ліщинський з посмішкою. – Чесноти пана Кошового як правника й відповідального громадянина рекламувати зайвий раз не варто. Приклад у всіх на вустах. Нарешті, панна Райська, – професор легенько вклонився в бік Басі, котра весь цей час мовчала. – Дуже добре, що ваш наречений здогадався взяти вас із собою. Участь у нашій справі відомої акторки, справжньої зірки сцени, буде вкрай корисною. Лише вашого імені досить, аби надати фонду належної ваги, панно Барбаро. Ви станете окрасою благодійних вечірок, і збирати кошти буде ще простіше. Повірте мені, знавцеві людських душ.

– Дякую, – зашарілася Бася, хоч і звична до компліментів, проте – не в такому контексті. – Можу лиш повторити за пані Магдою: ви переоцінюєте мої скромні можливості.

– Доведеться повторитися: ви так само не до кінця розумієте власний потенціал. – Ліщинський взяв чарку. – Бачу, принципових заперечень поки нема. Тож пропоную віддати належне панській форелі. Не варто чекати, поки захолоне. Будемо їсти й обговорювати далі. Готовий приймати пропозиції та зауваження.