Лозинский Владислав - Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

Якось уранці вихали ми отак кіньми і подалися дорогою на Самбір. Проїхали, може, з півмилі, коли наткнулися на малий, але добре чимсь навантажений віз. Двома міцними кіньми в мадьярських шорах правив фурман, одягнений не по нашому, бо у нас таких свиток з домашнього сукна і таких шапок високих, гостроверхих, як і у Семена, не носили. Як тільки Семен побачив його, то аж підскочив на коні і зараз же до нього по-українськи:

— Слава богу! Ви з Таращі?

— Авжеж. З Лебединої Греблі.

— А звідки їдете?

— Аж із Семигородської землі.

— Куди?

— До Львова, а звідтіль, боже поможи, додому, на Україну.

— Віз і коні ваші?

— Коли б то мої! Я чумак бідний. Не мої, а хазяйські.

— Хто ж хазяїн? Чи не турок?

— Хотинський турок чи грек, Чорний Мордах.

— Чорний Мордах, тобто по турецьки Кара-Мордах! — крикнув Семен і так підскочив на коні, ніби його хтось стрілою прошив. — А де він?

— Залишився позаду, — каже фурман. — їде верхи на коні, на сивім бахматі. Чуєш, копита тупотять?

Дивлюсь я в той бік і бачу: їде на сивім коні здоровенний чолов’яга у чорнім капоті, підперезаний широким ременем із сирової шкіри. Обличчя в нього темне, мов у цигана, з великою чорною бородою, з малими бистрими очима, як у кота, і такими розкосими, що коли він дивиться на тебе, то здається, хоче проколоти тебе своїми бридкими сліпаками, наче шилами, з обох боків наскрізь.

Як тільки козак Семен уздрів його, то почервонів увесь, мов польовий мак, жили на лобі налились кров’ю, а очі загорілися таким гнівом, що аж мені стало страшно.

— Сам бог послав його мені! — крикнув він гучним голосом і повернув коня просто на турка.

А турок дивився більше на наших коней, ніж на нас; і тільки коли Семен під’їхав до нього впритул, так що мало не торкнувся його коліна своїм коліном, він підняв очі на козака.

— А, Кара-Мордах! Поганський сину! Собако! — закричав Семен. — Впізнаєш мене? Галушку?

Турок затрясся і від страху посунувся на зад коня, але цієї миті козак схопив його за горло і так міцно стиснув, що очиці турка налились кров’ю і вилізли наверх, мов галки. Турок аж захарчав і щосили шмагонув Семенового коня плетеним канчуком. Свиснула турецька нагайка в повітрі, гадюкою звилвся на коні. Кінь заржав од болю і страху і, наче скажений, помчав галопом убік. Семен упав на землю. Турок полоснув нагаєм свого бахмата і миттю пропав з очей, мов у темній хмарі. Тільки курява знялася.

Семен зірвався на рівні ноги, зштовхнув мене з коня, мов галушку, на землю, скочив у сідло і, не кажучи й словечка, пустився чимдуж доганяти турка.

Тільки й бачив я його, мов стрілу, пущену з лука. Вгору піднявся другий стовп куряви, закривши і Семена, і коня. Залишився я сам на дорозі. Гусарські коні тим часом дременули в поле. Я не знав, що робити: чи ловити коней, чи ждати Семена — стояв, як дурний, втупившись очима в хмари пилюки, що пливли все далі й далі, аж поки опали під горами.

Минув день, а Семен ще не повернувся. Коней половили в полі тільки надвечір, привели до села, але вже поставили їх не в нашій стайні, а в дворі у підстарости. До нас прийшов гайдук Кайдаш і звелів мені йти з ним до двору. Йшов я з великим страхом, немов і справді був винний у тому, що сталося з турком і Семеном. Питали мене суворо, навіть погрожували відшмагати, вимагаючи, щоб я говорив усе, що знаю, нічого не приховував. Я й розповів усе, хоч знав зовсім небагато. Цілу ніч після цього я не спав, мати — теж. Нам здавалося, що козак от-от повернеться. Тільки-но поворухнеться щось на подвір’ї, чимсь зашелестить вітер, десь на селі загавкає пес, а я вже вибігаю з хати подивитись, чи то не Семен повертається.

— Нехай би вже не вертався, нехай би вже ніколи ми не побачили його, — каже мені мати другого дня вранці, — аби тільки його не зловили! Бо звідки знати, як воно було і що сталося? Може, якесь страхіття, може, якийсь розбій, вбивство того чорного турка…

Мати сказала правду. Під вечір дядько кантор, який познайомився з Семеном у нас і дуже полюбив його, прибіг захеканий і каже:

— Приїхали сьогодні солярі з Дрогобича, розповідають, що там, недалеко від Бронниці, знайшли люди на полі якогось турецького торговця, дуже порубаного шаблею, непритомного. Положили його у єврея-лихваря, який мешкає поблизу, прикликали цирульника, і той установив, що турок неминуче помре: в нього розколото череп.