Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

Історикові йшлося про пролом у суцільному моноліті негативу російської суспільної думки щодо ідеї самостійності українського народу. Звісно, проламати мур упередженості великодержавників а-ля Василь Шульгін чи Тимофій Флоринський годі було й сподіватися, але в лавах поступовців можна було відшукати як не союзників, то принаймні прихильників українських змагань за національну свободу. Російська інтелігенція звертала увагу на думку своїх науковців, а отже, російські поступовці не мали виступати проти національних аспірацій українців.

Тому написання й друк «Очерка» були пов’язані в Михайла Грушевського з тісними контактами та перемовинами з низкою видатних російських учених – академіків і професорів провідних столичних університетів. Серед них визначний соціолог Максим Ковалевський, один з ініціаторів запрошення львівського професора для читання лекцій у Вільному російському університеті в Парижі 1903 р.; видатний методист історії, академік Петербурзької академії наук Олександр Лаппо-Данилевський; лінгвіст і знавець давньоруської мови, академік Олексій Шахматов; професор європейської всесвітньої історії Микола Кареєв. З ними в Михайла Грушевського склалися дружні відносини, і не в останню чергу саме їм він зобов’язаний здобуттям Уваровської премії російської Академії наук за «Очерк истории украинского народа».

Наш видатний історик давав до рук освіченої публіки зброю для культурного протистояння російській версії історії простору східного слов’янства. І це, може, найкраще розуміла охоронна система Російської імперії: жандарми, поліція, цензура. Лідер української петербурзької громади Олександр Лотоцький – один із добрих геніїв, що допомагав з’явитися книжці на світ, звертав увагу Михайла Грушевського на те, що його робота лише останньої миті подолала цензурне сито, бо для функціонерів імперії головна небезпека – «тенденція автора, що виставляє Україну як самостійну і окрему національність, з самостійним історичним і культурним життям» [4].

Варто підкреслити, що Михайлові Грушевському йшлося саме про таке трактування української історії, а воно було в ті часи не панівним в українській суспільній думці. Наприклад, 1905 р. у Петербурзі – паралельно з підготовленням до друку «Очерка» – вийшов двотомник статей Олександри Єфименко з української історії «Южная Русь». Уже 1906-го, за два роки після першого видання «Очерка», з’явилася книжка тієї-таки авторки «История украинского народа». Згадана книжка витримана була в ідеологічно ближчих до Михайла Грушевського тонах. Безсумнівно, і в назві, і в підходах відчутний вплив його «Очерка». Натомість попередня робота Олександри Єфименко «Южная Русь» написана з позицій малоросійського федералізму, де Україна подана як частина російської історії. Дослідниця здобула спеціальну премію історичного журналу «Киевская старина», і за ці кошти надрукувала «Южную Русь». Ця праця Олександри Яківни стала рупором суспільно-політичної позиції київської Старої громади та її керівництва – лідера поміркованих киян Володимира Науменка. Володимир Науменко та його однодумці вбачали виходом для України орієнтацію на російських поступовців, інтелігенцію та професуру, що перебувала в лавах кадетської партії. Вони сподівалися, що національно-демократичний парламентський рух на чолі з Павлом Мілюковим у пориві вдячності українцям – борцям із царським режимом – надасть необхідні свободи українському рухові. А тому українцям треба шукати прихильності ліберальних росіян, а не формувати спільний український фронт у протистоянні з російськими політиками поступового табору. Звісно, таке капітулянство було не до душі Михайлові Грушевському, який закликав спиратися на власні сили й не сподіватися на подачки з панського столу російської політики. Історик сприймав становище лібералів-киян як виклик новочасному українському руху, що визначився з позицією – не догоджати російському великодержавному імперіалізмові, а витримувати та популяризувати українську лінію на культурну окремішність від Росії.

Більшість учасників петербурзької української громади поділяли намір Гната Житецького та Олександра Русова видати колективну монографію, укладену з праць низки істориків, серед яких передбачена була й стаття Михайла Грушевського. Спрямування редагованої Гнатом Житецьким книжки про історію й культуру України планували як утраквістичне. Одні автори дотримувалися традиційного малоросійства, інші – новітнього українства. Михайло Грушевський відклав запрошення до участі в цьому збірникові статей. І збірник так і не вийшов друком. Згодом ліберально-демократична Росія познайомилася з українськими політичними постулатами завдяки особам, які йшли у фарватері думок Михайла Грушевського: Олександр Лотоцький і Петро Стебницький написали розвідку «Украинский вопрос» (1914) з позицій схеми української історії голови НТШ.