Михайло Грушевський - Нарис історії українського народу

У середні десятиліття остаточно завмирає самостійне державне життя в українських землях і вони входять до складу двох сусідніх держав: Вел. князівства Литовського й королівства Польського. Цей факт відкриває собою другий, перехідний період [47]. У сфері культурних відносин західні впливи отримують рішучу перевагу над візантійськими, у сфері економічній дедалі прискорюваним темпом іде формування вищого, привілейованого класу й повне економічне та юридичне поневолення ним маси. Водночас цей привілейований клас чимдалі рішучіше віддаляється від маси народу в культурному й національному плані; антагонізм маси стосовно урядової та привілейованої меншості, що існував, звісно, і в попередній час, тепер загострюється національною та релігійною ворожнечею. Усе це готує конфлікт, який проривається наприкінці XVI ст. у Південно-Східній Україні завдяки її колонізаційним умовам.

Історія боротьби народу з ненависним суспільним та економічним ладом, спрямованої на повалення його й реформу суспільних відносин згідно з народним ідеалом суспільної справедливості, становить зміст третього періоду [48]. Боротьба економічного та суспільного характеру поєднується з боротьбою релігійною та національною; завдяки цьому вона охоплює собою надзвичайно широке коло інтересів і просякає згори донизу всі суспільні класи. Її ареною слугує головно Східна Україна. Тут політичний, суспільний та економічний устрій зазнає повної перебудови. Національна свідомість доходить до небувалої ще напруги; надзвичайного розвитку досягають релігійні інтереси, що значною мірою збігаються з національними й навіть покривають їх через цей збіг. Натомість у Західній Україні, за реакцією, прискореним темпом іде в тому самому напрямку суспільний і культурний процес. Зрештою, боротьбу програно народом і у Східній Україні, і під загальною реакцією затихають наприкінці ХVІІІ ст. її останні відлуння.

Кажучи старою історіософською термінологією, це була теза й антитеза, що синтезувалися в минулому столітті українського відродження, яке викликало до нового життя народні прагнення й з’ясувало їх у світлі прогресивних ідей сучасного культурного руху. Засвоєні новою українською інтелігенцією, що виростає під прогресивним впливом Заходу, вони синтезуються з національними, політичними та суспільними традиціями бурхливих століть попереднього періоду, і місце старої збройної боротьби посідає боротьба культурна, в ім’я здійснення суспільних і національних ідеалів, які пов’язують в одне ціле маси народу з цією новою інтелігенцією.

Нове українське відродження ХІХ ст. викликає до нового життя народні прагнення попередніх віків, з’ясувавши їх в освітленні прогресивних ідей сучасного культурного руху. Засвоєні новою українською інтелігенцією, що виростає під прогресивним впливом Заходу, ці ідеї нової культури приводяться в єдність з національними, політичними та суспільними традиціями буремних століть попереднього періоду, і замість колишньої збройної боротьби проголошується боротьба культурна, в ім’я здійснення суспільних і національних ідеалів, які пов’язують в одне ціле маси народу з цією новою інтелігенцією.

Таким є, у коротких словах, зміст української історії. Він сам собою дає керівні ідеї її дослідженню та викладу. Якщо в сучасній історичній науці взагалі центр ваги дослідження пересувається на історію громадсько-правових, економічних і культурних відносин, а зовнішня політична історія має головно значення лише остільки, оскільки вона впливала на ці відносини, то стосовно української історії ці принципи продиктовані самим її змістом.

Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго, у давній період своєї історії й потім, уже тільки уривками, у пізніші сторіччя. Починаючи з ХІV ст. він входить до складу інших, чужих держав, то слугуючи пасивним об’єктом їхнього управління, то стоячи в більш чи менш визначеній і виразній опозиції цьому управлінню. Якщо і в століття самостійного політичного існування українського народу державним життям керувала урядова меншість, що правила народом часто без та проти його волі, то в дальші століття державне життя розвивалося здебільшого без будь-якого впливу на нього не лише нижчих, а й вищих верств українського суспільства. Тому зовнішні політичні й державні відносини цього часу можуть цікавити нас лише остільки, оскільки вони безпосередньо чи опосередковано впливали на національне, економічне й культурне життя українського населення. Економічна, суспільна та культурна історія українського населення для деяких періодів – єдино можлива історія українського народу, а внаслідок цього, навіть незалежно від загальних керівних принципів сучасного історичного дослідження, в історії українського народу взагалі на перший план мають бути висунуті явища економічної та культурної еволюції й простежені протягом усього часу, доступного дослідженню. Якщо не з інших міркувань, то хоча б для самого лише з’ясування процесу розвитку його історії ми маємо приділити особливу увагу суспільному, економічному й культурному життю українського народу в перші віки його історичного існування та по змозі навіть його існування доісторичного.