Євген Лизень - Українські землі під польською владою. 1919–1939 роки

Участь українців Волині у парламентській кампанії 1922 року і подальша діяльність Українського парламентського представництва в польському сеймі стала першим досвідом їх політичної самоорганізації. З того часу на Волині помітно активізувалось українське громадсько-політичне життя. У воєводстві починають діяти численні політичні партії, локальні організації з найрізноманітнішими програмами і методами діяльності.

Найсильнішими на початку 1920-х років були позиції партій лівого спрямування. Прорадянські симпатії значної частини українців сприяли поширенню впливів Комуністичної партії Західної України, Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання (Сельроб), Української соціалістичної радикальної партії (УСРП).

23 січня 1923 року на першому засіданні новообраного сейму заступник голови УПР Самійло Підгірський (був головою УПР у 1923–1924 роках) виголосив декларацію. В ній зазначалося: що «корінні землі українського народу, які колись входили до складу Київської Русі, були без згоди місцевого населення передані в Ризі Польській державі. Українські парламентарії заявляють, що ставлять собі за мету відродження самостійної Української держави. Визнаючи реальний стан речей, вони погоджуються на співпрацю з парламентом Польщі на певних умовах. Польська держава мусить забезпечити кожному народу, який входить до її складу й посідає окреслену територію, вільний розвиток усіх галузей життя». Це були не просто слова. Ряд українських центристських партій в цілому підтримав це гасло, але по-різному бачив співжиття з поляками в Польській мікроімперії, тим більше, що остання час від часу виявляла свою справжню суть, наприклад злочинне закатування польською поліцією в ніч на 13 лютого 1924 року Ольги Басараб, однієї із знаменитих жінок – членів УСС.

Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 році, з точки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями лишалася спірною. Тому до 1923 року західні держави, насамперед Франція й Велика Британія, продовжували обговорювати питання про статус Східної Галичини. Проте вони тимчасово погодились на те, щоб краєм опікувалася Польща, за умови надання йому автономної адміністрації та забезпечення національних прав українців. Своєю чергою українці відмовлялися визнавати владу Польської держави, а поляки, зі свого боку поводились так, начебто Східна Галичина є цілком польським краєм. Найкраще передає напружені стосунки, що існували у Східній Галичині між українською більшістю й новою польською адміністрацією протягом періоду 1919–1923 років, вислів «взаємне невизнання».

О 16-й годині 25 червня 1919 року в резиденції президента США Вудро Вільсона у Парижі зустрілися голови урядів провідних держав Антанти. Вони затвердили рішення міністрів закордонних справ і надіслали польському уряду наступну телеграму: «З метою захистити життя й майно мирного населення Східньої Галичини від небезпеки з боку більшовицьких банд, Найвища Рада союзних і заприязнених держав вирішила уповноважити військо Польської Республіки вести свої операції аж до ріки Збруч. Це рішення жодним чином не впливатиме на подальше визначення Найвищою Радою політичного статусу Галичини». Найвища Рада передавала Східну Галичину у тимчасове управління Польщі з умовою надання їй автономії й проведення плебісциту.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.