Богдан Коломийчук - Моцарт із Лемберга

— Крім того, всі ми так чи інакше приречені жити з тінню нашого батька. І вона буде переслідувати не лише нас, але й наших дітей та внуків. З цим слід змиритися... Зрештою, таке нікому не нашкодить.

— Доки виконуємо її волю, то ні... — вимовив Франц.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів його брат.

— Мені здається, що тінь батька прихильна до мене тільки тому, що я не покинув музики. Якби я вирішив, скажімо, як і ти, зайнятися правом, вона одразу би мені за це помстилася.

— Не кажи дурниць, Франце. Тіні, особливо тіні померлих, не можуть ані завдати живим шкоди, ані принести їм користі. Це ж просто тіні тих, кого вже з нами немає. Та й, врешті-решт, хіба ти збираєшся займатися чимось іншим, а не музикою?

— Ні, звісно.

— От бачиш? Тому заспокойся і просто твори своє мистецтво. Мистецтво, яке тобі до душі.

— А надто до душі нашій матері та майбутньому вітчимові, — додав той.

Карл зітхнув.

— Гаразд, мушу поспішати.

Із цими слова він підвівся й знову глянув на стелю. Здавалося, Карл навіть тішився з того, що мусив звідси йти. Йому так і не вдалося позбутися відчуття небезпеки в храмі, який дивом витримав французький артобстріл.

Опинившись знову на площі, Карл відчув неабияке полегшення, хоча в храмі було значно прохолодніше. Французькі солдати також забралися геть, що теж поліпшувало настрій.

Певний час брати йшли мовчки. Кожен з них, очевидно, згадував їхню розмову в храмі. Карла мучило сумління. Він добре розумів, що мав би бути терплячіший з молодшим братом, знаючи, що той виростав під невпинною опікою матері, яка пильнувала кожен його крок. Водночас, Констанція дбала про те, щоб у її сина були найкращі та найзнаменитіші вчителі. Бо як інакше, без доброї освіти, Франц зможе стати таким самим знаменитим, як його великий батько? Звісно ж, у тому, що її син буде новим генієм, матір анітрохи не сумнівалася. Навіть тоді, коли йому довелося покинути навчання і самому давати уроки музики, аби утримувати дім, вона була в цьому переконана.

Карлові також подумалося, що, перш ніж він знову зиркне на годинника, після чого, найімовірніше, попрощається з братом, добре було б сказати Францу щось хороше. Щось лагідне, аби хоча б на дещицю покращити йому настрій. Він вже навіть зупинився, одночасно притримавши Франца за лікоть, і відкрив рот, збираючись розповісти про один кумедний випадок, коли замість свого голосу почув чужий.

— Пане Моцарте! — пролунало в них за спиною.

Брати озирнулися.

Перед ними стояв невисокий бородань із червоними, як у склодува, щоками і живими блискучими очима. Знявши капелюх, він підставив віденському сонцю свою гладеньку лисину, що сяяла на ньому, мов спіле яблуко. Одяг на чоловікові був добряче зношений і запилений. Здавалося, що він пішки прийшов до Відня щонайменше з Риму або якогось іншого міста, яке, втім, аж ніяк не ближче.

— Чим можу служити? — здивовано запитав Карл.

Незнайомець заперечливо мотнув головою.

— Я до пана маестро, якщо дозволите, — тут він вказав на Франца.

— Звісно...

Карл добре розчув слов’янський акцент бороданя, — і цікавість усередині нього спалахнула живим полум’ям.

Однак Франц несподівано ступив два широкі кроки назад.

— Добродію, я гадав, ми з вами порозумілися минулого разу, — сказав він.

— Ради Бога, пане Моцарте! — благально промовив незнайомець, ступивши два кроки до нього. — Я лише...

— Стривайте, шановний пане, — Карл загородив йому дорогу, — якщо мій брат не бажає з вами спілкуватися, значить має підстави. Що вам потрібно?

— Ісус і Марія мені за свідків, я не бажаю нічого лихого маестро, — сказав незнайомець, зводячи очі вгору. — Я тільки посланець.

— Посланець? Маєте доручення?

— Так, Святі Небеса!

— Стривай, Франце, — повертаючись, сказав Карл, — а може, вислухаємо, що...

Та він не договорив. Франца поруч із ним уже не було. Молодший брат щодуху мчав до стоянки фіакрів з іншого боку площі.

— Франце! Стривай!

Карл побіг услід за ним.

— Господи милосердний, за що мені це?! — розпачливо вигукнув незнайомець, знову здіймаючи погляд до неба.

Старший брат наздогнав утікача якраз тієї миті, коли той, застрибнувши у фіакр, швидко наказував щось візникові.

— Що за чортівня, Франце? — роздратовано перебив їхню розмову Карл.

— Залізай сюди, — сказав йому той.

— Гаразд, — погодився він і всівся поруч із братом на лаві, — а тепер чекаю на пояснення...

— Хутко на Міхаелерпляц! — гукнув молодший Моцарт візникові. — Хоча ні... Той страшний незнайомець знає, де я живу. Боже мій, куди від нього подітися?