Богдан Коломийчук - Моцарт із Лемберга

— Просив би шановного пана визначитися з адресою, — буркнув візник, який спершу хльоснув коня, а потім його зупинив.

— Хай тобі чорт, Франце, я запізнююся на зустріч! — не витримав Карл. — За кілька хвилин я маю бути біля Карлскірхе!

— Гаразд, тоді туди!.. Туди, будь ласка, — наказав він візникові.

— Куди «туди»? — не зрозумів візник. — Що це за адреса така?

— До Карлскірхе! — випалив старший Моцарт. — Ви ж чули! До Карлскірхе!

— Не маю звички надміру вслухатися в панські балачки, — буркнув чоловік і вдруге змахнув батогом.

Фіакр рушив якраз вчасно, бо незнайомець, розкинувши руки, як біблійний мученик, біг до них, готовий, очевидно, навіть хапати коня за копита...

— А тепер, молодий чоловіче, будьте ласкаві, поясніть свою дивну поведінку, — видихнув Карл.

— Атож, — гаркнув візник.

— Ви ж начебто не слухаєте «панських балачок», добродію! — вигукнув Карл.

— Якщо тільки панство не волає на пів-Відня! — відповів той.

— Краще їдьте якнайшвидше!

— Швидше, ніж біжить моя шкапа, не поїдемо!

Карл сердито закрив фіранку, яка відділяла візника й пасажирів, і глянув на брата.

— Отже, що сталося, Франце? — запитав він його.

— Цей чоловік мене лякає, — зізнався той.

— Але чому? Що в ньому такого? Звичайний собі волоцюга.

— Він мене переслідує. Вже, здається, втретє намагається зі мною заговорити.

— То, можливо, варто його врешті-решт вислухати?

— Що путнього мені може сказати чоловік з таким дивним акцентом?

— На Бога, Франце, до чого тут акцент?

Розмова почала наповнюватися нісенітницями, тому брати замовкли й мовчали, аж поки фіакр не зупинився біля Карлскірхе. Тут вони вийшли і, заплативши візникові, рушили до невеличкої кав’ярні «Orient», де Карл попросив брата почекати його за вільним столиком:

— Я повернуся не пізніше ніж за годину, — сказав він, — побудь тут. Коли прийду, ми матимемо вдосталь часу, щоб закінчити нашу бесіду. Гаразд?

Той замість відповіді лише кивнув. Коли Карл вийшов на вулицю, Франц роззирнувся довкола. Кав’ярня була типовою для Відня: з десяток невеликих столиків, частина з яких були призначені для гри у шахи, бридж або тарок, решта — власне для посиденьок за кавою. До кави тут подавали свіжу випічку з сусідньої пекарні і різнобарвні східні солодощі. Всім охочим господар і його кельнери пропонували також найновіший номер «Wiener Nachrichten» або «Österreichische Zeitung», в яких віднедавна половина сторінок виходили французькою на вимогу й на догоду Наполеону та його генералам і солдатам. Хоча, чесно кажучи, солдати читали тільки написи на пляшках із вином і пивом, перш ніж їх спорожнити та наповнити вулиці нічного Відня п’яними піснями, лайкою та бійками з ветеранами Карлової армії [7] Йдеться про солдатів австрійської армії під командуванням ерцгерцога Карла. .

Віденські газети були змушені публікувати також останні новини з Франції, проте жоден віденець їх не читав навіть з цікавості, потайки благаючи Господа наблизити той день, коли вони зникнуть зовсім зі шпальт або їх залишиться стільки, скільки було колись — не більше абзаца на останній сторінці.

Одну з таких віденських газет запропонував Францові кельнер в ошатному східному вбранні, пообіцявши також за чверть години принести гостеві «найсмачнішу в столиці та всіх околицях каву. Настільки вишукану, що пив би її й смакував сам Аллах». Юнак не відмовився ні від першого, ні від другого, попередньо перевіривши, чи не забув удома гроші. Гаманець виявився на місці, і, зручно всівшись, молодий Моцарт розгорнув газету. Руки юнака досі тремтіли від недавнього переживання, а дихання все ще було прискореним після втечі від незнайомця, проте затишок і запах солодощів, що панували в кав’ярні, поволі його заспокоювали.

Як і більшість віденців, байдуже перегорнувши дві сторінки французькою, Франц одразу прикипів очима до першого ж заголовка, написаного німецькою: «Четвертий місяць без найдобрішого Генія...». Йшлося про Йозефа Гайдна, який помер наприкінці весни [8] Точніше, 31 травня 1809 року. . Молодий Моцарт добре пам’ятав цього високого на зріст, завжди усміхненого чоловіка, який повсякчас із теплом відгукувався про його батька. Перший концерт Франца, який він зіграв у «Theater an der Wien», був присвячений саме Гайдну.

Великий композитор на час облоги Відня мав уже понад сімдесят років. Можливо, через наївність, яка часто притаманна однаково як дітям, так і літнім людям, Гайдн не вірив до останнього, що співвітчизники Куперена і Рамо [9] Видатні французькі композитори XVIII ст. здатні завдати будь-якої шкоди місту та його мешканцям. Не вірив, аж доки неподалік його дому не пролунав вибух. Налякана челядь запанікувала. Слуги вже збиралися кинутися врозтіч, коли ж композитор зупинив їх, лагідно, наскільки міг, промовивши: «Не бійтеся, діти мої! Нічого не бійтеся... Бо там, де Гайдн, нічого поганого не станеться». Дім і справді уцілів та ніхто не постраждав від обстрілу. Проте, за злою іронією долі, того дня не пережив сам господар. Одразу після цих слів він відчув сильний біль у грудях. Поволі пішов до свого кабінету, важко опустився в улюблене крісло і з нього вже не підвівся. У газеті писали саме про цей трагічний для Відня, Австрії та всієї Європи день. Та найперше він був трагічним для Франца.