Богдан Коломийчук - Моцарт із Лемберга

...Щойно стихли наполеонівські гармати, як його мати та Георг Ніссен оголосили про своє рішення побратися вже цієї осені. Саме тоді нестерпне обурення заполонило молодого Моцарта. Як вона могла? Після того, як стільки говорила, що назавжди лишається свідком дружби двох великих австрійців, двох геніїв, а він, Франц Ксавер, якого в музичних салонах, щоправда, знали переважно за іншими, першими його іменами — Вольфганг Амадей, — мав стати достойним спадкоємцем та послідовником їхньої справи? Як вона могла зрадити пам’ять батька того ж року, коли помер його друг?

Руки Франца знову затремтіли, а на обличчі вкотре за сьогодні виступив піт. Коли він витирав лице ще вологою від попереднього разу хустинкою, над ним знову виріс кельнер у східному вбранні. Він приніс гостеві каву і, уважно придивившись до його обличчя, запитав, чи не бажає той ще чогось.

— Ні, дякую, — поспішив відмовитися Франц.

Утім, після відмови, кельнер залишився на місці, а не пішов геть, як і належало.

Гість із подивом звів на нього очі. Чоловік у східному одязі широко й приязно всміхався.

— Виглядаєте кепсько, — співчутливо зауважив кельнер.

— Що, даруйте? — не второпав той.

— Дозволив собі зауважити, що маєте поганий вигляд, — обережно пояснив чоловік. — Мабуть, у вас щось сталося.

— Так, маєте рацію. Останні події не сприяли моєму доброму виглядові, — зітхнув гість і спробував узяти філіжанку з кавою. Фарфор зрадливо задзеленчав.

— Я маю дещо, від чого вам стане значно краще, а головне, спокійніше, — трохи помовчавши, продовжив кельнер. — У наші дні спокій — річ безцінна. Не відмовляйтеся.

Франц звів на нього очі.

— Довіртеся мені, дорогий паничу, — мовив чоловік у східному і відійшов від здивованого Франца, але вже за кілька хвилин повернувся, несучи в руках зґрабний східний келішок, наповнений рідиною смарагдового кольору. Все ще приязно усміхаючись, він поставив його перед гостем.

— Що це? — запитав Франц.

— Напій, яким не погребував би й сам Аллах.

— Те саме ви казали про каву, — зауважив молодий Моцарт, якому ця гра несподівано почала подобатися.

— А ви спробуйте і те, і те, паничу.

Тепер вже усміхнувся Франц. З його обличчя поволі почала зникати блідість, а на щоках з’явився рум’янець. Йому нарешті вдалося опанувати себе, і він підніс каву до вуст. Напій був гарячий, і перше його відчуття — біль від легкого опіку. Облизавши обпечені вуста, юнак ковтнув.

— Чудово, — похвалив його кельнер, — а тепер спробуйте те, що я приніс.

Він вказав поглядом на келішок.

Франц слухняно поставив філіжанку на блюдце. Вже за мить він вдихав запах, який сочився від смарагдової рідини. Той був приємний, злегка солодкавий і навіював йому спогади про улюблені східні казки, які пам’ятав із дитинства. Більше не вагаючись ані хвилини, він випив усе, що було в келішку.

Рідина, легенько вщипнувши язика і горло, теплою хвилею розпливлася всередині. За хвилину тепло дісталося назовні, а тому Францові здалося, ніби хтось ніжно й тепло обійняв його. Слідом за теплом прийшов обіцяний спокій.

— Як ви почуваєтесь? — запитав кельнер.

Замість відповіді Франц тільки вдячно глянув на нього і несподівано для себе попросив ще цього напою.

— Звісно, я не відмовлю, — граційно по-східному вклонившись, сказав чоловік, — однак раджу вам не поспішати. Зачекайте кілька хвилин. Нехай відчуття, які ви переживаєте зараз, опанують вами цілковито.

Молодий Моцарт відхилився на спинку стільця і дослухався, як його тіло огортає солодка млість. Утім, мозок його прояснів і спрагло захотів роботи. Франц пожалкував, що не має під рукою нотного паперу, проте за кілька кроків від нього, під стіною, стояло фортеп’яно.

— Ви дозволите? — запитав він у кельнера, який досі спостерігав за ним.

Простеживши за його поглядом, той ствердно кивнув.

— Аякже, паничу...

Франц із несподіваною легкістю підвівся з-за столика і рушив до інструмента. Ще мить — і він сторожко торкнувся клавіш. Не завадило би трішки налаштувати... Слух різонули фальшиві ноти. Але нічого...

Пальці ожили так, як оживають спраглі мандрівці, щойно їм вдається припасти до жаданого струмка. Розбудивши клавіші фортеп’яно, вони певний час блукали по них, а потім застигли. Далі зазвучав перший акорд, потім другий, третій, разом зі звуками, наповнюючи все єство музиканта несподіваною радістю.

Раптом хтось стримав його пальці — і мелодія обірвалася. Точніше, притихла на мить, бо їх лише направили так, аби звучання було точнішим... Музикант повернувся до гри, і цього разу все зазвучало інакше: глибше, майстерніше, наспівніше...