— Коли так, то дякую, — він усміхнувся ще ширше, ніж тоді, коли сидів за фортеп’яно.
Брати були приблизно однакового середнього зросту. Хіба що старший Карл виглядав дещо статечнішим і міцнішим супроти молодшого на сім років Франца. Обличчя Карла було рум’яним, з вустами м’якими і виразними. Обличчя його брата було подовгастим, блідим, з тонкими, міцно стиснутими вустами.
Єдине, що беззаперечно подібне в них, — це глибокі очі, успадковані від батька — великого Моцарта.
Карл перевів погляд на великий годинник у кутку кімнати. Над циферблатом була фігурка Аполлона, античного покровителя музики. Тримаючи в руках ліру, він задумливо дивився кудись у вікно, де виднівся фасад будинку навпроти.
— Мабуть, сьогодні я вже нікого не дочекаюся, — трохи роздратовано мовив старший брат.
— У нашої матері віднедавна дуже багато клопотів, — сказав Франц, — весільних клопотів...
— Так, але ж і я задля неї приїхав з Мілана й маю не так багато часу. Зрештою, писав про свій приїзд ще два місяці тому...
— Два місяці тому не йшлося про жодне весілля, Карле, — обірвав Франц і також спохмурнів.
— Ну, гаразд,— дещо бадьорішим голосом сказав старший брат, — так чи інакше, мені вже час.
— Карле... — з благанням у голосі промовив Франц, намагаючись його затримати, щойно той рушив до виходу.
— Я ще зайду, братику, — усміхнувся він, — а втім... О п’ятій у мене ділова зустріч неподалік Карлскірхе. Може, проведеш мене туди? Тоді матимемо майже півгодини, щоб потеревенити по дорозі.
— Як добре, Карле! — зрадів Франц. — Звісно! Я не баритимуся... Зачекаєш?
— Гаразд, я буду внизу.
Молодший брат дотримав слова: не минуло й кількох хвилин, як він знову збіг сходами у вітальню. Тепер Франц був одягнений у світло-синій сюртук, а на шиї мав темну елегантну краватку. Руки юнака, в яких той тримав тростину й циліндр, були обтягнуті білими рукавичками.
Карл не зміг стримати усмішки.
— А ти, братику, чепурун, — доброзичливо сказав він.
Франц завмер на місці й густо почервонів.
— Я по-дурному виглядаю? — перепитав серйозно.
— Ні, що ти! — Карл розсміявся ще більше і, розкривши обійми, рушив до нього. — Я пишаюся тобою! За той час, доки ми не бачилися, ти став істинним паном. Мабуть, дівчата на вулиці мліють, еге ж?
— Та яке там... — Франц дістав із кишені хустинку й витер вологе чоло. — Це все матінка... Змушує мене ось так наряджатися. Мовляв, я часто буваю вдома у впливових людей, бо навчаю музиці, а отже, й виглядати треба... як слід.
— Бо в будинках впливових людей, як рибки у ставку, плавають найкращі наречені, Франце, — прицмокнувши, сказав Карл. — Зрозумій нарешті нашу любу матусю!
— О, так! Віднедавна в голові у пані Моцарт і справді лише самі весілля... — спохмурнівши, сказав молодший брат. — Гаразд, йдемо вже.
Та щойно вони рушили до виходу, як двері вітальні прочинилися — і на порозі з’явилася Констанція. Позаду неї стояла служниця, тримаючи в руках два чималі кошики. Певно, жінки щойно повернулися з крамниці або з ринку. Побачивши Карла, Констанція радісно сплеснула в долоні:
— Карле, мій любий! Ти вже тут!..
— Зір вас не підводить, дорога матусю.
— Яка ж я щаслива тебе бачити, — промовила жінка, не зауваживши його тону.
— Настільки, що навіть забули про мій приїзд? — не витримав той.
— Я? Забула? — щиро здивувалася Констанція. — Аж ніяк, я весь час пам’ятала.
— Даруйте, матінко, — усміхнувся раптом Карл, — мабуть, це я щось наплутав, бо був переконаний, що отримав ваше запрошення прийти о третій.
— О третій?.. Так, справді, — Констанція раптом зніяковіла. — А котра зараз?
— Майже пів на п’яту.
— Он як...
— Гаразд, матінко, — вже зовсім лагідно промовив Карл, — щиро прошу вас вибачити мою неґречність.
Він ступив два кроки вперед і, повільно схилившись, шанобливо поцілував їй руку. Констанція не стримала сльози.
— Стільки подій, стільки подій... — мовила вона, — ні, я в жодному разі не забула, я...
Карл підійшов ще на крок і обійняв її.
— Тепер я собі не пробачу свої дурні слова, — зі щирим болем у голосі мовив він.
В руках Констанції з’явилася шовкова хустинка, яка поспіхом пурхнула до її очей і зібрала там раптові материнські сльози.
— Залишишся на вечерю, Карле?
— Я б охоче, матінко, — відповів той, озираючись на Франца, який мовчки спостерігав за цим дійством, — але, на жаль, мушу йти. Мій любий брат, якщо ви дозволите, супроводить мене.
— Звісно, — промовила Констанція, намагаючись усміхнутися. — Франц також за тобою скучив, тож вам буде про що поговорити... Ще раз прошу мені пробачити, любий Карле. Зможеш навідати свою непутящу матір, скажімо, завтра?
Читать дальше