Богдан Коломийчук - Моцарт із Лемберга

— Коли так, то дякую, — він усміхнувся ще ширше, ніж тоді, коли сидів за фортеп’яно.

Брати були приблизно однакового середнього зросту. Хіба що старший Карл виглядав дещо статечнішим і міцнішим супроти молодшого на сім років Франца. Обличчя Карла було рум’яним, з вустами м’якими і виразними. Обличчя його брата було подовгастим, блідим, з тонкими, міцно стиснутими вустами.

Єдине, що беззаперечно подібне в них, — це глибокі очі, успадковані від батька — великого Моцарта.

Карл перевів погляд на великий годинник у кутку кімнати. Над циферблатом була фігурка Аполлона, античного покровителя музики. Тримаючи в руках ліру, він задумливо дивився кудись у вікно, де виднівся фасад будинку навпроти.

— Мабуть, сьогодні я вже нікого не дочекаюся, — трохи роздратовано мовив старший брат.

— У нашої матері віднедавна дуже багато клопотів, — сказав Франц, — весільних клопотів...

— Так, але ж і я задля неї приїхав з Мілана й маю не так багато часу. Зрештою, писав про свій приїзд ще два місяці тому...

— Два місяці тому не йшлося про жодне весілля, Карле, — обірвав Франц і також спохмурнів.

— Ну, гаразд,— дещо бадьорішим голосом сказав старший брат, — так чи інакше, мені вже час.

— Карле... — з благанням у голосі промовив Франц, намагаючись його затримати, щойно той рушив до виходу.

— Я ще зайду, братику, — усміхнувся він, — а втім... О п’ятій у мене ділова зустріч неподалік Карлскірхе. Може, проведеш мене туди? Тоді матимемо майже півгодини, щоб потеревенити по дорозі.

— Як добре, Карле! — зрадів Франц. — Звісно! Я не баритимуся... Зачекаєш?

— Гаразд, я буду внизу.

Молодший брат дотримав слова: не минуло й кількох хвилин, як він знову збіг сходами у вітальню. Тепер Франц був одягнений у світло-синій сюртук, а на шиї мав темну елегантну краватку. Руки юнака, в яких той тримав тростину й циліндр, були обтягнуті білими рукавичками.

Карл не зміг стримати усмішки.

— А ти, братику, чепурун, — доброзичливо сказав він.

Франц завмер на місці й густо почервонів.

— Я по-дурному виглядаю? — перепитав серйозно.

— Ні, що ти! — Карл розсміявся ще більше і, розкривши обійми, рушив до нього. — Я пишаюся тобою! За той час, доки ми не бачилися, ти став істинним паном. Мабуть, дівчата на вулиці мліють, еге ж?

— Та яке там... — Франц дістав із кишені хустинку й витер вологе чоло. — Це все матінка... Змушує мене ось так наряджатися. Мовляв, я часто буваю вдома у впливових людей, бо навчаю музиці, а отже, й виглядати треба... як слід.

— Бо в будинках впливових людей, як рибки у ставку, плавають найкращі наречені, Франце, — прицмокнувши, сказав Карл. — Зрозумій нарешті нашу любу матусю!

— О, так! Віднедавна в голові у пані Моцарт і справді лише самі весілля... — спохмурнівши, сказав молодший брат. — Гаразд, йдемо вже.

Та щойно вони рушили до виходу, як двері вітальні прочинилися — і на порозі з’явилася Констанція. Позаду неї стояла служниця, тримаючи в руках два чималі кошики. Певно, жінки щойно повернулися з крамниці або з ринку. Побачивши Карла, Констанція радісно сплеснула в долоні:

— Карле, мій любий! Ти вже тут!..

— Зір вас не підводить, дорога матусю.

— Яка ж я щаслива тебе бачити, — промовила жінка, не зауваживши його тону.

— Настільки, що навіть забули про мій приїзд? — не витримав той.

— Я? Забула? — щиро здивувалася Констанція. — Аж ніяк, я весь час пам’ятала.

— Даруйте, матінко, — усміхнувся раптом Карл, — мабуть, це я щось наплутав, бо був переконаний, що отримав ваше запрошення прийти о третій.

— О третій?.. Так, справді, — Констанція раптом зніяковіла. — А котра зараз?

— Майже пів на п’яту.

— Он як...

— Гаразд, матінко, — вже зовсім лагідно промовив Карл, — щиро прошу вас вибачити мою неґречність.

Він ступив два кроки вперед і, повільно схилившись, шанобливо поцілував їй руку. Констанція не стримала сльози.

— Стільки подій, стільки подій... — мовила вона, — ні, я в жодному разі не забула, я...

Карл підійшов ще на крок і обійняв її.

— Тепер я собі не пробачу свої дурні слова, — зі щирим болем у голосі мовив він.

В руках Констанції з’явилася шовкова хустинка, яка поспіхом пурхнула до її очей і зібрала там раптові материнські сльози.

— Залишишся на вечерю, Карле?

— Я б охоче, матінко, — відповів той, озираючись на Франца, який мовчки спостерігав за цим дійством, — але, на жаль, мушу йти. Мій любий брат, якщо ви дозволите, супроводить мене.

— Звісно, — промовила Констанція, намагаючись усміхнутися. — Франц також за тобою скучив, тож вам буде про що поговорити... Ще раз прошу мені пробачити, любий Карле. Зможеш навідати свою непутящу матір, скажімо, завтра?