Богдан Коломийчук - Моцарт із Лемберга

— Покупець? — раптом сіпнувся той. — Ви й це хочете продати?

— У мене зараз не найкращі часи, любий Георгу, — відповіла Констанція, — і ви це також чудово знаєте.

— Знаю, але...

Жінка звела на нього очі. Він на хвилину замовк, дивлячись у них, і вкотре безнадійно потонув у їхній сірій глибині.

— Данський посол вчора прийняв від мене, як від свого секретаря, письмове клопотання про ваше забезпечення, — промовив Георг після паузи.

— Що далекій Данії до мене? — посміхнулась Констанція.

— Хтозна, дорога пані... Моцарт ніколи не бував у моїй країні, а проте музика його там звучить все частіше і, повірте, підкорює серця не останніх осіб.

— Для пам’яті генія це прекрасно, — відповіла жінка й знову відвела погляд, — але сумніваюся, що чимось допоможе його вдові.

Сказано це було, втім, без жодної іронії. Голос Констанції прозвучав радше так, як звучить голос паломниці, яка говорить про святі мощі.

Здавалося, вкотре за вечір у цій вітальні зависне мовчанка, проте жінка продовжила:

— Уявляєте, про мене знову пускають поголос. Мовляв, я занадто часто буваю на цвинтарі святого Марка.

— Що ж у цьому дивного? Там похований ваш чоловік, — сказав Георг.

— Так, але тепер мені закидають, що я довше стою біля могили Зюсмайра [2] Йдеться про австрійського композитора Франца Ксавера Зюсмайра (1766-1803) — учня Моцарта, який похований на тому самому цвинтарі, що і його вчитель. , ніж Вольфганга...

Констанція раптом нервово засміялася.

— Господи, невже навіть могильні камені бачать?.. — вимовила вона.

— Не переймайтеся, дорога Констанціє, — спробував заспокоїти її Георг, але від того жінка почала сміятися ще дужче.

— Чи це за мною підглядають покійники, як гадаєте, друже? Їй-богу, ніщо мене вже не здивує...

— Облиште! Все це дурні міщанські балачки. Вам навіть слухати їх не слід.

Він підійшов до неї і спробував обійняти, проте Констанція м’яко уникла його обіймів і, звівшись на ноги, підійшла до вікна. Тут вона заспокоїлася.

— Хоч би концерт був успішним, — майже пошепки додала жінка, схрестивши руки на грудях і поклавши долоні собі на плечі. Здавалося, що вона обійняла себе сама.

— Констанціє, мені здається, що тут ми дещо...

Тієї ж миті у двері передпокою постукали.

Георг з подивом глянув на жінку.

— Ви когось чекаєте о такій порі? — перепитав він.

— Ні, але це може бути хтось із театру, — кинула вона й швидко подалася до дверей.

— Куди ви? — здивувався чоловік.

— Відчиняти.

— А де ваша служниця?

— Я її звільнила. Найму знову, коли розбагатію...

Констанція мала рацію: на порозі постав розчервонілий захеканий директор «Theater an der Wien» — Губерт Кумпф. Побачивши, що відчинила сама господиня, він з несподіванки тільки витріщив очі, навіть забувши привітатися. Коли ж вона привіталася першою і запросила досередини, миттю перепросив і, знімаючи капелюх, також поцікавився, куди зникла служниця. Цього разу Констанція сказала, що та відпросилася на тиждень до батьків.

У вітальні директор вклонився секретареві данського посла, після чого вдячно прийняв від господині чарку коньяку.

— Насамперед, прошу мені вибачити пізній візит, — сказав Кумпф, ковтнувши раз і дещо послабивши занадто тісний комір, — але, повірте, це стає нестерпним...

Він глибоко вдихнув і видихнув повітря, мовби всередині його чималого тіла були не легені, а ковальські міхи.

— Це стає нестерпним, — повторив директор вже дещо спокійніше.

— Що саме, пане Кумпфе? — перепитала Констанція.

Той глянув на неї, і його велетенські густі брови різко підскочили догори.

— Ваша ідея, мадам! — випалив він. — Ваша, пробачте, божевільна ідея з цим концертом... Мені не дають спокою ні вдень, ні вночі! «Ви воскресили Моцарта, пане директоре? Ви повернули його з того світу? Чи просто нас дурите? Бійтеся Бога!.. Як можна?»

Тут він знову підніс коньяк до своїх м’ясистих вуст і одним ковтком поглинув його рештки.

— Але ж квитки розкуплені, пане директоре. За ціною вищою, ніж зазвичай, — обережно нагадала Констанція.

— Боюся, що заплачу за таке значно дорожче. Наприклад, мене розірвуть на шматки ще до концерту...

— Що ж вам потрібно від мене?

— Скажіть щось цьому натовпу. Поясніть врешті.

— Треба тримати інтригу, пане директоре. Якщо заспокоїти цікавість зараз, то почнуть вимагати назад гроші, — впевнено мовила жінка.

Губерт Кумпф важко відкинувся на спинку фотеля, аж той жалібно заскрипів.