Тонке Драгт - Лист до короля

Трактирник видав дивний звук, але Тіурі не міг збагнути, чи то була злість, чи то здивування. Та сонливість у голосі раптово зникла, і хазяїн мовив:

— Зажди, зараз спущуся.

Голова зникла з вікна, і трохи згодом Тіурі почув, як загрюкали, заскрипіли засови, двері відчинились — і на ґанку з’явився чоловік у нічному одязі; у його руці мерехтіла свічка.

— Отже, — сказав він похмуро, розглядаючи Тіурі з голови до ніг, — я хазяїн трактиру «Айкарвара». Кажи, навіщо ти підняв мене серед ночі?

— Мені потрібно бачити Чорного Лицаря з Білим Щитом. Я конче мушу поговорити з ним.

— Цієї ночі ти вже другий, — пробуркотів чоловік. -Проте поговорити тобі з ним не вдасться.

— Але ж ви можете його розбудити?!

— Не можу, бо Чорного Лицаря з Білим Щитом тут немає, ще до опівночі він пішов звідси.

— Ні, — злякано скрикнув Тіурі, — цього не може бути!

— Чому не може бути? — спокійно заперечив трактирник.

— Куди він поїхав? — захвилювався юнак.

— Якби знав, то сказав би, — відповів чоловік. — Але я того не знаю.

Здавалося, він помітив переляк на обличчі Тіурі, тому додав:

— Гадаю, він таки повернеться, якщо насправді такий добрий та вправний лицар, яким здається. То ти приїхав до нього чи від нього?

— До нього.

— І що ти маєш йому розповісти?

— Цього не можу вам сказати. Я дуже поспішаю. Чи не знаєте, коли він повернеться?

— Якби знав — сказав. Але теж не знаю. Я взагалі нічого не знаю про цього лицаря. Дуже дивна історія,

— замислившись, відповів трактирник і так почухав голову, що злетів нічний ковпак.

— О! Але ж мусите ви бодай щось знати! — не вгавав юнак. — Коли він звідси вирушив? Чому? У якому напрямку?

— Забагато запитань, — зауважив хазяїн трактиру.

— Він втомлено нахилився і підняв свого нічного ковпака. — Ходімо до кімнати, нема чого стовбичити на порозі. Не люблю холодної вранішньої вологи, від неї в мене ревматизм.

Він увійшов усередину, поставив свічку на стіл і знову натягнув свого ковпака. Тіурі, йдучи за хазяїном, нетерпеливився:

— То куди ж зник Чорний Лицар?!

— Він з’явився вчора вдосвіта, — заговорив трактирник. — Дивний гість. Не те що я сумніваюсь у тому, що він хоробрий лицар, о ні! Він вразив мене. Він був сам-один, навіть без зброєносця. Його обладунки були чорні, як ніч, тільки щит, що його він тримав у руці, був білий, як сніг. Чорне забороло було опущене, і він не підняв його, навіть коли зайшов усередину, питаючи про кімнату. Кімнату він, звісно ж, отримав; удень я відніс йому попоїсти — так, як він мене й просив. Сподівався, що врешті зможу побачити його обличчя. Та де там! Він зняв свої обладунки та шолом, але на обличчі в нього залишалася чорна шовкова маска, через яку було видно лише очі. Дивно, чи не так? Мабуть, він склав обітницю. Ти про це щось знаєш?

— Де ж він подівся? — знову спитав Тіурі.

Трактирник, схоже, трохи розсердився, та все ж відповів:

— Про це я саме й хотів розповісти. Десь о першій чи другій ночі, я вже був у ліжку, несподівано у двері закалатали. Я визирнув у вікно і побачив іще одного Чорного Лицаря. «Відчини! — гукнув той. — У твоєму трактирі зупинився Чорний Лицар з Білим Щитом?» «Так, — обізвався я. — Але ж зараз уже глупа ніч...» -«Відчиняй негайно, бо двері виб’ю!» Я мерщій кинувся відчиняти двері. Переді мною стояв лицар у чорному, як ніч, обладунку, тільки його щит був червоний, як кров. Він суворо запитав мене: «Де Чорний Лицар з Білим Щитом?» «Він спить», — відповів я. «Так розбуди його, маю до нього розмову! Ворушись!» Чесно кажучи, я трохи злякався, тому, не зволікаючи, послухався. Та не встиг і кроку ступити, а той уже спускається. В усіх обладунках, у шоломі, забороло опущене, меч на місці, і білого щита тримає. Спустився, увійшов до кімнати. Чорний Лицар з Червоним Щитом рушив назустріч, вони стали один проти одного, і тоді Чорний Лицар з Червоним Щитом зняв рукавицю й кинув тому під ноги. Лицар з Білим Щитом підняв її й запитав: «Коли?» «Зараз!» — відповів Лицар з Червоним Щитом.

Трактирник змовк, переводячи дух, і завершив:

— Мовчки вони вийшли з трактиру і зникли в лісі.

— Значить — двобій, — сказав Тіурі.

— Схоже на те, — підтвердив трактирник. — Досі жоден не повернувся.

— Отже, вирушили десь о другій? — уточнив Тіурі. -А зараз котра?

— Мабуть, десь о пів на п’яту. Уже світає.

— А в який бік поїхали?

Хазяїн трактиру вийшов з хлопцем надвір і вказав, у який бік попрямували лицарі.

— Проте куди вони могли поїхати, — додав він, — не уявляю.