Тонке Драгт - Лист до короля

Саме такої ночі у невеличкій церкві, що на пагорбі біля стін Дагонатбурга, починається наша історія. П’ятеро юнаків очікують там на посвяту в лицарі: Ві-лмо, Фолдо, Джузеппе, Арман і Тіурі. Тіурі — наймолодший, йому щойно виповнилося шістнадцять.

Тіурі стояв навколішках на кам’яній підлозі церкви та не зводив очей з блідого полум’я свічки, що ледь жевріла перед ним.

Котра година зараз може бути? Він мав серйозно обміркувати обов’язки служіння, якому присвятить себе, коли стане лицарем, але його думки завжди десь блукали. Іноді юнак узагалі ні про що не думав. Він запитував себе, чи відчувають його друзі те саме, що й він.

Потайки він покосився на Фолдо й Армана, потім — на Вілмо та Джузеппе. Фолдо й Вілмо зосереджено дивилися на свої свічки, Арман сховав обличчя в долонях.

Джузеппе сидів рівно, звівши очі вгору, але раптом повернувся і глянув просто у вічі Тіурі. Їхні погляди зустрілись і певний час вони дивились один на одного, доки Тіурі не відвів погляд і знову не зосередився на полум’ї свічки.

Про що думає Джузеппе?

Вілмо ворухнувся, торкнувши носаком черевика підлогу. Усі разом обернулися, і Вілмо, неначе засоромившись, потупив очі.

«Яка неймовірна тиша, — подумав Тіурі. — Ніколи не чув такої. Я чую лише наше дихання та, можливо, якщо прислухаюсь, — почую биття свого серця...»

Розмовляти не дозволялося. За всю ніч не можна вимовити ані слова, навіть якщо хтось постукає у двері. Юнаки власноруч їх замкнули і самі ж мають їх відчинити лицарям короля Дагоната, коли ті о сьомій ранку прийдуть по них.

Завтра зранку! Тіурі здавалося, що він бачить святковий похід лицарів на гарно вбраних конях, різнокольорові щити та прапори з гербами, що тріпочуть на вітрі. Бачив він і себе — на баскому коні, у блискучих латах, з пишним пір’ям на шоломі.

Він струснув головою, відганяючи видіння. Не час думати про зовнішню красу лицарського ритуалу, треба готувати себе до того, щоб бути чесним, вірним, сміливим та за першим покликом приходити на допомогу.

Тіурі так довго дивився на полум’я, що йому заболіли очі. Він перевів погляд на вівтар, біля якого лежали мечі і над яким висіли щити: вони поблискували, відбиваючи мерехтливий пломінець свічки.

«Завтра в короля будуть двоє лицарів з однаковим гербом на зброї, — думав він, — батько і я».

Його батька також звали Тіурі на прізвисько Хоробрий.

«Можливо, він теж цієї хвилини не спить, хвилюючись за мене? Як би я хотів стати таким хоробрим, як батько!»

Раптом він подумав: «А що як хтось і насправді постукає у двері? Відчиняти ж не можна».

Тіурі пригадав розповідь Фартумара, у якого служив зброєносцем. Коли той не спав уночі в церкві перед посвятою в лицарі, несподівано у двері постукали. Ані він, ані троє його друзів не відчинили. І це було правильно: адже то був служка короля, який прийшов їх перевірити.

Хлопець знову зиркнув на друзів. Ніхто не ворухнувся. Було далеко по півночі. Його свічка майже догоріла: вона виявилася найкоротшою з п’яти. А можливо, вона стояла занадто близько до вікна, на протязі: він відчував легкий холодний вітерець.

«Коли моя свічка догорить, я не запалюватиму нову», — подумав він. Сидіти в темряві приємніше: інші не зможуть розгледіти твого обличчя, а заснути він не боявся.

Не заснув би Вілмо! Та ні, він саме заворушився.

«Я роблю не те, що слід», — подумав Тіурі. Він склав руки та зосереджено подивився на меч, що мав служити добру, повторюючи про себе слова, які скаже завтра королю.

«Присягаюся бути вашим вірним паладином, присягаюся вірно служити підданим королівства і кожному, хто звернеться до мене по допомогу. Присягаюся...»

Зненацька почувся стукіт у двері — тихий, але чіткий. Усі п’ятеро завмерли, тамуючи подих.

Знову стукіт.

Юнаки перезирнулися, але ніхто навіть не поворухнувся, ані пари з вуст.

Було чути, як хтось намагається натиснути на клямку замкнених дверей, але невдовзі кроки почали віддалятися.

Усі п’ятеро полегшено зітхнули.

«От це й трапилося», — подумав Тіурі. Здавалося, що він весь час очікував чогось саме такого. Серце калатало так голосно, мало не на всю церкву. «Заспокойся, — сказав він сам собі. — Це хтось сторонній, він не знає, що ми тут мусимо ніч зорити, або, можливо, хтось хотів нас подражнити чи випробувати...»