Тонке Драгт - Лист до короля

Та заспокоїтися хлопець не міг і напружено чекав. Свічка його яскраво спалахнула, востаннє зашкварча-ла і згасла. Тепер він сидів у повнісінькій темряві.

Тіурі не знав, скільки минуло часу, коли знову почувся легкий шурхіт — немов хтось шкрябав нігтем по шибці.

І слабкий голос, радше шепіт, промовив:

— Заради Бога, відчиніть!

Тіурі напружився і повернувся до вікна. Нічого не видно — навіть тіні, можна було подумати, що йому це причулося. А якщо не причулося! Не міг він зробити того, про що прохав цей голос. Навіть якби це було щось важливе й нагальне. Він сховав обличчя в долонях, намагаючись зосередитися, відкидаючи всі зайві думки. Та знову почув голос, дуже чітко, хоча це був просто шепіт:

— Заради Бога, відчиніть!

Схоже на благання про допомогу.

Тіурі зиркнув на друзів. Здавалося, вони нічого не чули. Але він же чув! «Заради Бога, відчиніть!»

Що робити? Не відчиняти ж двері... А раптом ця людина потребує допомоги, а якщо це утікач, який шукає притулку в церкві.

Тіурі знову прислухався. Тиша. Йому здавалося, голос ще звучить, і він знав, що ніколи цього не забуде. Чому це сталося саме зараз?! Чому саме він почув прохання про допомогу?! Йому не можна відповідати — але як він почуватиметься, якщо не відповість?!

Хлопець вагався. І раптом насмілився.

Повільно, насилу підвівшись (від тривалого стояння навколішках на холодній підлозі ноги задерев’яніли), попростував до дверей — уздовж стіни, повсякчас озираючись на друзів. Він не вірив, що вони щось помітили, чи все ж таки... Арман поглянув у бік Тіурі, проте Арман ніколи його не видасть.

Немовби вічність минула, перш ніж він дістався притвору. Тіурі ще раз озирнувся на друзів, вівтар, щити над ним, яскраві вогники свічок, що тонули у на-півмороці під низьким склепінням. Потім ступив крок до дверей і торкнувся ключа.

«Коли я відчиню двері, — подумав Тіурі, — то порушу правила. І лицарем мені вже не бути».

Він повернув ключа, прочинив двері й визирнув назовні.

На порозі стояв чоловік, закутаний у довгу рясу з каптуром. Тіурі не бачив його обличчя: було занадто темно. Він прочинив двері ширше й мовчки очікував, що скаже незнайомець.

— Дякую тобі! — прошепотів той. Тіурі не відповів.

За мить незнайомець пошепки продовжив:

— Мені потрібна допомога, це справа життя і смерті! Тіурі знову промовчав, а незнайомець вів далі:

— Ти мені допоможеш?! Допоможеш?! Боже милий, чого ж ти мовчиш?! Чому не відповідаєш?!

— Чим я можу вам допомогти? — сердито прошепотів Тіурі. — Через вас я порушую правила, і завтра мене не посвятять у лицарі. Чому ви приїхали саме сюди? Хіба не знаєте, що завтра посвята і я не маю права ні з ким говорити?!

— Знаю, — відповів незнайомець. — Тому саме сюди і прийшов.

— Ви мали їхати в інше місце, — сердився Тіурі. — Через вас я порушую правила, і завтра мене не посвятять у лицарі.

— Тебе неодмінно посвятять. Хіба лицар не мусить приходити на допомогу кожному, хто її потребує? Вийди з церкви — і я розповім, що треба зробити. Швидше, треба поспішати, не гаятимемо часу.

«Що ж, — подумав Тіурі, — я порушив обітницю мовчання і відчинив двері, і, якщо тепер вийду з церкви, гірше вже не буде».

Незнайомець повів Тіурі вздовж церковної стіни. Рука його на дотик була кістлявою та зморщеною, як у старого.

«І голос старечий, — подумав Тіурі. — Хто б це міг бути?»

Незнайомець зупинився біля маленької ніші.

— Сховаймося тут, — прошепотів він, — говори тихіше, щоб ніхто нас не почув. Як тебе звати?

— Тіурі.

— Я довірюся тобі, Тіурі.

— Що сталося?

Незнайомець нахилився до нього й прошепотів:

— Маю листа, дуже важливого листа. Можна сказати, що благополуччя та безпека цілого королівства залежить від нього. Листа до короля Унавена.

Король Унавен! Певна річ, Тіурі чув про нього. Він правив королівством, що на захід від гір, його вважали шляхетним та справедливим королем.

— Листа треба доправити королю якнайшвидше.

— Ви хочете сказати. — почав, не вірячи власним вухам, Тіурі, та незнайомець перебив його.

— Лист королю доправить Чорний Лицар з Білим Щитом. Він зараз у трактирі «Айкарвара», у лісі. Прошу тільки відвезти йому листа. Сам я не в змозі цього зробити: я старий, мене переслідують вороги.

— Чому б вам не попросити когось іншого? У місті чимало лицарів, серед них багато таких, кому можна довіритись.

— Я не можу звернутися до жодного з них — усі вони надто помітні. Хіба я не сказав тобі? Ми оточені ворогами. Місто переповнене шпигунами, вони хочуть знайти та викрасти цього листа. Не можу я шукати допомоги в лицаря, якого всі знають. Мені потрібен той, кого ніхто не знає, ніхто не помітить. Я шукаю справжнього лицаря, який ще не встиг прославитися. Мені потрібен саме ти: тебе вважають гідним посвяти у лицарі, але твої славетні справи ще попереду.