Тонке Драгт - Лист до короля

Ліс тягнувся мало не від самих стін Дагонатбурга й аж до Західних гір; звідти починалися дикі місця, ніколи не ходжені, але дорогу до мисливського будиночка Тіурі добре знав, бо не раз супроводжував короля під час ловів.

У лісі згустилася пітьма, утім дорога була широкою, і юнак рухався швидко, подекуди пускаючи коня кроком, аби краще роздивитися. Навкруги нікого не було, та йому іноді ввижалося, що ліс сповнений невидимих істот, які стежать за ним, шпигують, готові напасти.

Невдовзі Тіурі опинився біля мисливського будиночка і легко знайшов стежку, про яку розповідав незнайомець. Вона виявилася вузькою, звивистою, тож їхати довелося набагато повільніше.

— Добре було б вчасно повернутися, — пробурмотів хлопець. — Уявляю, що почнеться, якщо мене не буде на місці, коли лицарі короля прийдуть по нас; хоча незнайомець запевняв, що я встигну, адже до трактиру їхати три години.

Тіурі подумав про Чорного Лицаря з Білим Щитом, якому має передати листа. Ніколи юнак не чув про такого. Хто це? Звідки він? Лицарі короля Дагоната не носили білих щитів. Мабуть, він служить королю Унавену. Як опинився в нашому краї, далеко від батьківщини, — теж загадка. Тіурі пригадав оповідки мандрівників, що зустрічали лицарів Унавена, буваючи на півдні. Вони часом подорожували Великим Південним Шляхом, переправляючись через Сіру річку до ворожого Евіллану, де правив один із синів Унавена.

Тіурі не знав, скільки часу був у дорозі. Можливо, годину, а може, й більше. Мить, коли він, стоячи навколішках у церкві, почув голос, що благав відчинити двері, була вже страшенно далекою.

Дорога ставала горбкуватою: доводилося то підніматися вгору, то знову спускатися. Здавалося, кінь бачив краще, аніж вершник, принаймні біг уперед доволі впевнено.

Як тихо в нічному лісі. Хоча в церкві було ще тихіше.

Подекуди чути шурхіт — якась звірина вовтузилась у темряві. Шелест листя, кроки коня, тріск сухих гілок під копитами. Щось торкнулося крилом обличчя — Ті-урі здригнувся: нічний метелик чи якась інша комаха?

Дорога пішла вгору, ліс порідшав, стало світліше.

«Тепер, — подумав Тіурі, — до галявини вже недалеко».

Невдовзі він виїхав на голе, без жодного деревця, пласке верхогір’я. «Мабуть, це місце й мав на увазі незнайомець, скоро звертати ліворуч».

Тіурі торкнувся коня, та раптом почув звуки, геть не схожі на ті, які супроводжували його досі: іржання й тупіт копит. Він придивився й побачив темні постаті серед дерев, блиск зброї у темряві. Гурт вершників пронісся лісом.

Тіурі принишк. Хто вони? Що роблять у лісі серед ночі? Він трохи перечекав і знову виїхав на галявину.

Нікого. Немовби все наснилося. Тіурі поспіхом звернув на дорогу, що повертала ліворуч.

«Важко назвати її дорогою, — думав він. — Стежечка.»

Тіурі роздратовано зітхнув, бо кінь дедалі повільніше просувався вперед, а згодом довелося спішитися та йти навпомацки, щоб не заблукати. Гілля боляче хльоскало його по обличчю, ноги враз змокли від роси, що вкрила високу траву. Коли так піде надалі, навряд чи він повернеться вчасно.

Почало розвиднюватися, защебетали пташки. Тіурі з полегшенням зітхнув: дорога покращала — і він знову сів верхи.

У сірій світанковій імлі хлопець виїхав на іншу галявину. Перед ним постав маленький дерев’яний будиночок: це й мав бути трактир.

Тіурі зіскочив з коня, припнув його до дерева і підбіг до трактиру. Там було тихо й темно, усі вікна та двері зачинені.

Юнак схопив калатало, що висіло на дверях, і постукав, але зсередини — ані звуку. Він ще раз затарабанив — і той стукіт мав би розбудити всіх довкола. Тіурі що-сили наліг на двері, посмикав їх, але вони не піддавалися — були наглухо зачинені. Нарешті на горішньому поверсі відчинилося віконце. Звідти визирнув чоловік у нічному ковпаку і сонним голосом поцікавився, що молодик хоче.

— Це трактир «Айкарвара»? — запитав Тіурі.

— Так, — відповів чоловік. — То ти всіх перебудив задля того, щоб з’ясувати саме це? Немає спокою цієї ночі!

— Ви хазяїн? — запитав Тіурі. — Я хотів би поговорити з одним із ваших гостей!

— Зараз?! Посеред ночі?! — розсердився трактирник. — Іди геть і повертайся вранці!

— Але це вкрай важливо! — наполягав Тіурі. — Будь ласка... не зачиняйте вікно!

Чоловік визирнув знову:

— Хто ти? Кого тобі треба бачити?

— Немає значення, хто я, — прошепотів Тіурі. — Мені конче потрібно бачити Чорного Лицаря з Білим Щитом.