«Таке розумне дитинча, — думалося Усті, — а тільки що людям з отого розуму? Одне слово — турок. Не людина, а звір. Поки ще мале, то й гарне, тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, а вилюдніє — не вилюдніє, а визвіріє — то й буде людей мучити… Горе моє…»
Вона дивилася на Ях'ю і часто плакала — бачився їй Тодорко. Болгарка одного разу передала, що живий—здоровий, росте, вже перше слово сказав: «ана», [20] Мама (тур.)
хоч його там ніхто цього не вчив… Їй несамовито рвалося серце, але була вона рада хоч знати, що Тодорко живий, що Тодорко десь тут, поряд.
Якось захворіла няня Ях'ї і Усті наказали півдня побути біля султаненяти.
Вона прийшла до нього в невеликий покій. Там не було ні прикрас, ні килимів. На землі — постіль, на стінах — різна зброя. В кутку на спеціальній підставці — книжки.
Вона привітала його за мусульманським звичаєм. Хлоп'як тут же витріщив на Устю свої чорні, мов вуглини, очі. Чого вона прийшла? Що їй потрібно?
Устя дивилась на нього: «І коли ж то мій Тодорко буде такий уже великий і розумний, як цей хлопець?» І жахнулася: чим скоріше Тодорко виросте, тим швидше турки зроблять з нього яничара…
— Ти з яких країв, жінко? — суворо запитав султанчук. — Розкажи мені, бо я мушу знати, де побували воїни мого батька.
Устю вже давно вражало, що отакий малий хлоп'як звертається до неї на «ти». Тут, у неволі, кожен турок вважався паном і міг назвати свого раба: «гайван», [21] Тварина (тур.)
«чиркеф» [22] Нечистоти (тур.)
чи ще якось.
— Я з України, — сказала Устя. — Ти не знаєш, що це таке…
— Розкажи мені казку українську, — сказав Ях'я. — Тільки щоб цікаву і не про квіточки, а про вояків.
— У нас багато гарних казок. Тільки не знаю, яку тобі розповісти.
— Розповідай найцікавішу. Ну? Я хочу слухати.
Й Устя почала розказувати про Івана — селянського сина.
Ях'я слухав, не перебивав. І тільки в кінці, коли Устя розказала йому, як Іван переміг змія з двадцятьма чотирма головами, мовив:
— Усе це казки. Якби у вас були такі хоробрі люди, то вони б не пустили наших вояків на свою землю.
— А вони й не пускають.
— Хто це не пускає?
— А козаки—запорожці.
— Я виросту і всіх поб'ю. І всю вашу землю завоюю. І буду слухати тільки ваші казки — вони дуже цікаві.
Вперше за півтора року неволі Устя всміхнулася. Диви, яке воно прудке, це мале!
— А навіщо вам завойовувати нашу землю? — все ще всміхаючись, спитала Устя в султанчука.
— Треба, щоб весь світ був турецьким.
— Навіщо? Ось туркам аллах відміряв стільки землі — хай собі і живуть; а українцям — стільки, хай теж собі живуть; а грекам — ще стільки, хай і вони живуть… Аллах же недаремно так багато народів на світ призвів. Якби він думав інакше, то були б тільки турки — та й усе.
— А з ким би тоді турки воювали? Де б вони рабів собі брали?
— Без рабів довелось би…
Ях'я замислився. Довго сопів носом. Потім сказав:
— Я на тебе розсердився: ти лиха жінка, ти не любиш ні мене, ні мого батька, ні моєї матері… Устя мовчала.
— Я хочу піти погуляти в сад, — сказав по паузі султанчук.
— Там холодно, простудитеся!
— Ага! Так ти мене любиш! — торжествуюче засміявся Ях'я. — Якби не любила, ти б мене пустила в сад, щоб я простудився і вмер.
«Боже, що мені з його смерті? Ну, не Ях'я, так ще якесь там султанча стане на престолі турецькому. У султана тих дітей хтозна — скільки. А царство ж одне!»
— Жінко, скажи, як тебе звуть.
— Устя.
— Устя… Я свого вчителя стрільби називаю «уста». [23] Майстер (тур.)
Що ти ще вмієш, Усте?
— Вишивати вмію.
— А що це таке?
— А отак — різноколірними нитками візерунки робити на полотні.
— А ще?
— А ще — жито жати, їсти варити, прати…
— А ще?
— Ще? Танцювати, співати…
— Заспівай, жінко.
Устя подивилась на малого перелякано. Він, мабуть, спостеріг в її очах цей переляк і спитав:
— Ти не хочеш співати? А мені всі співають, як тільки—но я накажу. А чому ти мені співати не хочеш? Не хочеш зробити мені приємне?
Устя подивилась на султанчука благальне:
— Ой ефенді, [24] Ваша значність (тур.)
я вам заспіваю іншим разом, коли мені буде на душі легше. А зараз я просто не можу.
— Ох, мені так нецікаво. Ти нічого не хочеш робити. Я мамі скажу…
— Ну, слухай, я заспіваю тобі. Вона витерла пересохлі вуста.
Люлю же мі, люлю, де тебе притулю?
Під зелену вишню дитину розкішну.
Гаяй же мі, гаяй, та зо сну не вставай,
Ани мі, сину мій, біди не завдавай…
Читать дальше