Жозеф Рони - По вогонь. Печерний лев

— Чи Джея хотіла б вернутися до вовчиць разом з Уном і Зуром? — запитав він тихо.

Вона звела на нього великі очі, в яких крізь сльози засвітилася радість. Сором’язлива і сумирна на вдачу, Джея страждала, живучи серед чужих. Вона мовчки терпіла ворожнечу і зневагу жінок, Зажурена тим, що ледве розуміє мову уламрів. Вона не сміла скаржитися чоловікові і, мабуть, і цього разу не заїкнулася б ні уловом, якби Ун не запитав її. Ще не вірячи своєму щастю, молодиця гукнула:

— Джея ніде туди, куди піде Ун!

— Але вона хотіла б жити зі своїм племенем?

— Авжеж, — прошепотіла вона.

— Тоді ми вернемося на береги великої річки!

Зітхання полегкості вихопилося з грудей Джеї. Вона тихо схилила голову на плече своєму чоловікові.

Коли Зур повернувся ввечері з печер, син Тура відвів його вбік від табору, який уже наповнився воїнами к жінками.

— От що! — сказав він різко. — Ун хоче знову побачити вовчиць, печерного лева і базальтовий кряж!

Зур подивився на свого товариша туманним поглядом, і усмішка осяяла його обличчя. Він знав, що Ун страждає, живучи серед уламрів. Та й у самого Зура була важко на душі.

— Зур буде щасливий вернутися в базальтову печеру.

Слова товариша розвіяли останні Унові сумніви. Він підійшов до Нао, що відпочивав віддалік, у затінку порфірового виступу, і сказав:

— Уламри не люблять сина Тура. Він хоче знову піти по той бік гір. Він житиме з племенем жінок-вовчиць і стане спільником уламрів.

Нао слухав Унову мову мовчки. Він любив сина, але знав про неприязнь, яку відчували до нього уламри, і передбачав у майбутньому невпинні чвари і сварки.

— Плем’я невдоволене тим, що Ун віддає перевагу чужим! — сказав він нарешті. — Воно не вибачить йому цього, якщо Ун житиме з племенем. Проте уламри шанують спільників. Вони билися разом з безплічками. Вони перестануть ненавидіти Уна, як тільки він покине їх. А наступною весною Нао приведе уламрів по той бік гір. Вони оселяться на нагір’ї, а вовчиці залишаться на рівнині. Якщо під час холодів уламри спустяться вниз, вони не полюватимуть на Унових землях. Тоді спілка буде міцна й непохитна.

Вождь поклав руку на плече хлопцеві і додав:

— Син Тура став би великим вождем серед уламрів, якби не віддавав перевагу безплічку перед чоловіками, а чужинці перед жінками племені.

Ун визнав силу цих мудрих слів. Але він ні за чим не шкодував. Зур і Джея були йому дорожчі і ближчі за жорстокосердих і вороже настроєних родаків. Тільки розлука з Нао боліла йому.

— Ун приноситиме синові Леопарда зуби звірів і блискучі камінчики, — сказав він голосом, тремтячим від хвилювання.

Споночіло. Тиха журба сповнювала серце обох мужів, їхні душі так були споріднені між собою, але якими різними були їхні долі! Обидва провели юність у далеких скитаннях і мандрах. Вони звершили великі подвиги і перемогли могутніх ворогів. Але в нагороду за ці подвиги плем’я уламрів обрало Нао своїм вождем, а сина його зробило вигнанцем.

Два Дні тому пара махайродів поселилася серед скель, за триста ліктів від печери, яку займали вовчиці. Жінки добре знали силу, підступність і зухвалість цих лютих хижаків. Жодна не зважувалася вийти надвір.

Минулої ночі махайроди довго шастали круг печери. Іноді вони підходили так близько, що чути було їхній хрипкий, переривчастий подих. Тоді жінки починали кричати і жбурляти в хижаків загострені каменюки. Але каміння, кинуте з-за валунів і завалів, зведених в каміння, гілля і колючок перед печерою, не досягало цілі Зрештою інша, легша здобич відвернула увагу хижаків. Але протягом наступного дня то самець, то самиця по черзі верталися до печери і спостерігали двоногих загадкових істот.

Наближався сезон дощів.

Збившись у купу позаду завалів з каміння і колючих гілок, жінки тужливо думали про велетня уламра, переможця людей-дхолів.

Син Тура зі своєю замашною довбнею і гострими дротиками, звісно, зумів би прогнати страшних хижаків.

Здобич, здобута махайродами напередодні, очевидно, не вдовольняла неситих хижаків, і вони з’явилися до печери задовго до смерку. День був хмурий, сірі хмари застували небо. Різкий вітер віяв з рівнини, зловісно завиваючи в скелях. Діти плакали зі страху. Жінки, з’юрмлені біля входу, понуро споглядали навколишній простір. Ушр стурбовано думала про те, що махайроди, мабуть, залишаться жити біля печери на весь період дощів.

Вітер міцнів. Він ніби люто кидався на штурм гори. Обидва махайроди показалися водночас біля входу до притулку. Їхній грізний рик лунко відбивався в кам’яних стінах печери. Ушр, пригнічена, вийшла вперед, щоб приготуватися до оборони.