Жозеф Рони - По вогонь. Печерний лев

Ун припав до землі. Леопард довго нюшкував носом. Кілька хвилин його огняні очі уважно вивчали густі зарості трав і кущів. Потім голова хижака опустилася на лапи, і плямисте тіло знов знерухоміло.

Ун перечекав якийсь час, перш ніж рушити вперед. До мети йому залишалося покрити ще двісті ліктів. А потім йому можна буде кинути дротик. З цієї відстані дротик не завдасть смертельної рани, але поранений звір, як сподівався Ун, розпалившись гнівом, неодмінно кинеться в бій.

Слабий вітрець відносив убік запах мисливця. Ун заквапився, проповз ще п’ятдесят ліктів і сховався за деревом. Леопард знову звів голову і прислухався. Потім неквапливо звівся на рівні і вийшов з лігва, щоб краще розібратися в підозрілих запахах.

Раптово в чагарях почувся крик оленя, і струнка лань промчала під шовковицями. Леопард кинувся за нею.

Лань забігла під дерево, за яким сховався Ун. Мисливець вискочив і метнув у хижака дротик. Просвиставши в повітрі, дротик впився в карк хижакові. Леопард люто занявкав, але кинутися па людину не зважився. Вій гайнув у хащі папороті і пропав з очей.

Бажаючи уникнути раптового нападу хижака, Ун вийшов на відкриту місцину, тримаючи в одній руці кия, а в другій пращу.

Проїв леопард не збирався нападати на мисливця перший. Крізь густолистя він добре бачив людину і збирався зайти непомітно з тилу і кинутися на її спину.

Лють його потроху вщухала, він майже не відчував болю від рани. Хижак обійшов Уна по колу, але йому ніяк не вдавалося підійти до людини на відстань одного стрибка. Ун, помітивши серед листя плямисту шкуру, метнув дротик. Але дротик зав’яз у заростях папороті. Леопард відступив у глибину чагарів.

Тим часом у пущі з’явилися інші люди. Уламр відчував наближення цілого загону мисливців. Кинувши клич, Ун побіг навздогін за леопардом. Серед дерев замигтіли голови уламрів, услід звірові полетіли дротики, але жоден не влучив. Зненацька з нетрів виринула кремезна постать Куама. Змахнувши ратищем, він з силою кинув його в леопарда. Ратище вп’ялося в бік звірові. Хижак високо підскочив і обернувся, ладен боронити своє життя. Але Куам зник. Решта мисливців теж пропала. Один Ун залишився на видноті.

Леопард більше не вагався. Трьома стрибками він опинився перед сином Тура і кинувся на нього. Удар здоровенної довбешки зупинив хижака і кинув на землю. Наступний удар влучив прямо по масивному черепу звірові, і леопард гупнув без духу додолу.

Ту саму мить з-за дерев вигулькнув Куам, а за ним інші мисливці. Спершись на кия, Ун дивився, як вони наближалися. Він був певний, що мисливці почнуть захоплюватися його силою. Тепле почуття спорідненості з цими людьми охопило його. Але обличчя уламрів виражали лише відчуження. Один мисливець, що не відставав школи від Куама, як Зур від Уна, вигукнув улесливо:

— Куам переміг леопарда!

Схвальні вигуки підтримали його. Куам стояв перед забитим леопардом і показував на ратище, встромлене в бік звірові.

Ун обурився:

— Це не Куам переміг леопарда!

Уламри злорадно засміялися, показуючи на ратище. Мисливець, що озвався перший, вів далі:

— Це Куам! Ун тільки добив звіра.

Син Тура підняв довбешку. Гнів вирував у його грудях. Він гукнув презирливо:

— Що таке леопард? Ун переміг рудого звіра, тигра і людей-дхолів! Один тільки Нао такий самий дужий, як Ун!

Куам не відступив. Він знав, що мисливці підтримують його.

— Куам не боїться ні тигра, ні лева!

Гіркий сум охопив Уна. Він відчув себе чужим серед цих людей одного з ним племені. Схопивши здобич, він кинув її на землю до ніг мисливцям:

— Ось! Син Тура не зніме руки на уламрів! Він дарує їм леопарда!

Мисливці більше не сміялися. Вони зі страхом дивилися на могутню постать і замашну довбню сина Тура. Вони визнавали його силу, рівну силі великих хижаків. Але вони ненавиділи Уна за. цю силу і відкидали його великодушність.

Ун вернувся до табору з душею, повного гіркоти а огиди. Підійшовши до порфірового стрімчака, він побачив Джею. Вона сиділа, скорчившись, біля великого каменя. Побачивши Уна, Джея підвелася з жалібним зойканням: цівка крові текла по її щоці,

— Джея поранила собі личко? — запитав син Тура, поклавши руку на плече подрузі.

— Жінки кидали каміння, — відповіла вона тихим голосом.

— Вони кидали каміння в Джею?

Молодиця кивнула головою. Дрож охопив уламра. Вів побачив, що табір безлюдний, і запитав:

— А де ж вони?

— Не знаю.

Ун похнюпив голову, похмурий і пригнічений. Горе, що сповнювало його душу, стало нестерпним. Він збагнув, що де хоче більше жити разом з уламрами.