П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Наступного ранку, прихопивши з собою лижі, Клинченко добрався попутною машиною до Криниці. Походив пару годин по гірських схилах. Пошкодив на одній з лиж кріплення й відправився в селище шукати майстерню. Не минув і табору трудової повинності. Та заглянути в середину не пощастило. Біля брами стояв вахтер. Спочатку польською, потім німецькою власник лиж настійно розпитував, чи нема десь тут майстра, торгуватися не буде, аби полагодили.

Вахтер якимсь німецько-польським суржиком сердито відповідав, що ніякої майстерні тут немає і взагалі заходити стороннім забороняється.

Тоді Клинченко спитав його українською:

– Якщо пан не може порадити якоїсь майстерні, то хай назве хоч адресу ресторану. Бо, як жартома кажуть у нас на Україні, так їсти хочеться, що й переночувати ніде…

– О, пан з України, – пожвавішав сторож. – Виходить, земляк! А як же ви, добродію, потрапили сюди?

– Мабуть, тією ж дорогою, що й ви. Тікав від більшовиків. З України я, власне, давненько. Мешкаю в Кракові. Маю там завод кожушків, який нині працює на німецьку армію. Звик щозими бувати в горах. І от дозволив собі й нинішнього року два тижні відпочити. Ну, та заговорився я тут з вами, зрадів, що зустрів земляка. Де ж радите пообідати?

– Завітайте у «Зелену гуру» – там найкраще.

– Спасибі. Може ще зустрінемося. Я не від того, щоб помогоричити добру людину та ще й земляка за пораду.

До рекомендованого ресторану Клинченко добирався не поспішаючи. Десь на півдорозі його обігнав пікап, в якому сиділо двоє лижників. Коли Микола зайшов у ресторан, вони вже стояли коло буфетника, замовляючи щось спиртне і голосно розповідали йому, яку чудову лижну прогулянку пощастило їм сьогодні зробити. Ще й під кінець – поталанило: попутня машина підвезла аж сюди. А вони наморилися, зголодніли…

Відвідувачів у ресторані було небагато. Клинченко вибрав місце в кутку біля вікна. Ледь узяв картку страв, як підійшли ті двоє. Спитали, чи можна їм присісти за цей столик. Вони вже звикли до нього. До того ж можна вважати, що вони з паном е-е-е…

– Козаченко, – відрекомендувався Микола.

Можна вважати, що вони з паном Козаченком майже знайомі: бачили його сьогодні на лижній прогулянці і заздрили його вправності. Але заздрість змінилася жалем, коли пана спіткала якась неприємність, що завадила колезі по спорту провести весь день на лижні.

– Сідайте, панове, прошу, мені просто приємно мати справу з такими доброзичливими людьми. Та й у спостережливості вам теж не відмовиш. Дрібна поламка, а ви й це помітили… До речі, й досі полагодити лижу не пощастило, хоч минуло вже… Ви не примітили, панове, о якій годині це сталося?

Обидва зніяковіли, але їх співрозмовник, удавши ніби нічого не помічає, вів далі:

– У мене таке враження, ніби ми й раніше зустрічалися. Ось тільки не можу пригадати де.

– Можливо, в Кракові, – нерішуче кинув один з нових знайомих. – Де тільки не зводить доля ділових людей.

– А звідки ви, пробачте, знаєте, чим я займаюсь?

– Це видно з того, як ви одягнені. На жаль, з приходом німців важко стало придбати добрий костюм. Вони все скуповують, а то й так забирають. Тільки ділова людина може ще дістати якийсь товар в обмін на інший. Кляті німці! Коли вони вже підуть геть!

Клинченко внутрішньо посміхався і роздумував, як швидко повернувся пущений ним бумеранг. Згадки про поламку лижі, про Краків, нарешті, про його нібито належність до «ділового світу» – тільки відлуння розмови з вахтером табору. Той, видно, відразу доповів про підозрілого, який намагався заприятелювати на грунті земляцтва, обіцяв якийсь могорич. Сторож знав, до якого ресторану збирається «земляк», і от навздогін – ці двоє. Провокують на антифашистську розмову, потім затримають до з'ясування особи. Все або майже все, як він і передбачав. Але втягнути себе в провокацію він не дасть. До того ж зроблено лише півділа: тепер він достеменно знає, що за цією огорожею – не табір трудової повинності. А що? Таємний склад? База для перекидання закордонних агентів? У всякому разі щось дуже пильно вартоване. Не від цих двох дізнається він про таємницю. Але й сваритися з ними не варто.

Клинченко миттю оцінив становище і знайшов потрібний стиль поведінки.

– Пробачте, панове, політика – не моя спеціальність. І, мабуть, саме тому мені не так уже погано живеться. Окупаційна влада, скажу одверто, зуміла оцінити мої ділові якості, мої зв'язки в Європі і по той бік океану. Не знаю, до яких сфер належите ви, але дуже радив би зайнятись якимось промислом чи торгівлею. За всякої влади, крім хіба більшовицької, людина грошовита – особа шанована. А тепер перейдемо до обіду. Несуть закуску. А чим її тут запивають? Порадьте, як старожили, а вже клопоти з оплатою рахунку хай будуть мої.