П.Кропив’янський Array - В лабіринтах абверу

Через півгодини, прихопивши з собою вудки, повну флягу спирту й закуску, обидва вже сиділи в шлюпці. Ягор на веслах, Павло – на кормі. Однією рукою він тримав кермо, – другою – вудку.

– Чи не дуже далеко ми забралися? – занепокоєно спитав Ягор, помітивши, що Астров вирулює все мористіше.

– Якщо тобі судилося втопитись, то це може трапитись і за три кроки від берега. До того ж не забувай: маєш справу з моряком. Ну, а якщо дуже боїшся – хильни для хоробрості. Тільки пам'ятай умову: не більш як півсклянки.

З цими словами Павло простягнув сусідові флягу й відвернувся, закидаючи вудку. За його спиною булькотіло досить довго. Потім хруснув прикушений «Шамілем» огірок.

– Хоч добре закуси, а то, диви, ще в море звалишся!

– Хто, я? Від такої капочки! Та мене й троє у воду не зіпхнуть…

Минуло ще з годину. На дні шлюпки билося вже з десяток сріблястих рибин. Агент похропував.

«Час, чи хай його дужче розбере?» – подумав Астров.

І тут же почув шум мотора сторожового катера.

Треба кінчати, інакше нас затримають фашисти і провокатор завтра матиме змогу повести карателів до партизанів», – блискавкою промайнуло рішення. Рукояткою «парабелума» Павло щосили вдарив «Шаміля» в голову і став піднімати важке тіло Ягора, щоб викинути його в море. Саме цієї миті довгим, сліпучим кинджалом ударив в очі промінь катерного прожектора. Асїров залишив труп у човні.

– Хенде хох! – закричали в рупор. Моряк виконав наказ.

– Що там у вас сталося? – допитував його через кілька хвилин на борту сторожовика знайомий офіцер з морської контррозвідки.

– Нічого особливого, спеціально виїхав у море ліквідувати одного свого агента.

– Хіба цього не можна було зробити на березі? – засумнівався офіцер.

– Тут вірніше, до того ж ховати не треба, – пояснив Павло і попросив негайно висадити його на берег, бо має терміново доповісти командирові корпусу.

– Ні, просьби вашої виконати не можу, – відмовив фашист. Мої люди доставлять вас у штаб корпусу, а там уже розбирайтеся зі своїм начальством.

Троє німецьких моряків з автоматами проконвоювали затриманого в школу. Терміново викликали Долла.

– Конвой, за двері! – наказав зондерфюрер. – Але будьте напоготові.

Старий абверівець зовнішньо був спокійним. Сів за стіл, закурив, поклав у шухляду стола зведений пістолет і аж тоді запитав:

– За що ти вбив «Шаміля»?

– Він напросився зі мною рибалити. А в морі став умовляти, щоб утікав з ним на схід. Війна, мовляв, німцями програна – треба якось рятувати свою шкуру.

– Нехай так, але ж був інший вихід: сказати, що поміркуєш, а на березі арештувати його.

– Говорив, але він і слухати не хотів. Поставив ультиматум: або рулюємо на схід, або… Довелося діяти рішуче.

– Партизанські паролі він передав тобі?

– Ні, про це і мови не було…

– Виходить, операцію зірвано?

– Можна вважати і так. Але я переконаний, що цей зрадник, коли б я не вбив його, повів би завтра підрозділ Конокова на смерть…

– Так, виходить, ти не лише покарав зрадника, а й врятував Конокова. Отже, тебе треба представляти до ордена?

Долл так глибоко замислився, що, тримаючи в губах сигарету, жодного разу не затягнувся.

Астров, добре знаючи Долла, вгадував хід його думок: «…Надто завинив «Шаміль» перед червоними, щоб розраховувати на помилування… І надто ненавидів їх, щоб розкаятися. Та припустимо, що за якусь велику послугу йому обіцяно амністію. За яку? Він зобов'язався привести з собою начальника розвідки корпусу… Привести не силою, а перевербувати… Неможливо! Надто примітивним, незважаючи на всю свою хитрість, був «Шаміль», щоб радянські розвідники могли повірити, ніби він виконає таке завдання. Виходить, в Астрова були інші мотиви для вбивства Ягора. Для знищення саме напередодні важливої операції. Які? Очевидно, послугу червоним вирішив зробити не «Шаміль», а сам начальник моєї розвідки. Для чого: щоб після цього перейти до них, маючи певні заслуги. А може сталося найгірше: Астров – здавна радянський розвідник? Який скандал: найбільш довірена людина командира корпусу – агент ворожої розвідки! Тоді пригадають все: і надто довге невезіння в боротьбі з підпіллям і партизанами, і наклепи на Гюнтера… Та й не один він, мабуть, працює на червоних. Хто ще? Його рекомендував мені Клинченко. Господи! Невже спеціально? Ні, такого не може бути! Микола просто помилився, як і я. Так чи інакше, не можна допускати до слідства. Скажу, що вбив його при спробі втекти. Хто, зрештою, стане цікавитись цим росіянином, підібраним в таборі під Шлаковою горою…»