Євген Куртяк - Спалені обози

— Бігом! — І першим рвонув до трамвайної зупинки.

На головний двірець вони приїхали за сім хвилин до прибуття поїзда з Чернівців.

— Будемо патрулювати, — розпорядився Ростислав. — Я з голови, а ти з хвоста.

Поїзд запізнився майже на годину, та ні Боговик, ні Грицан не нарікали, що стільки часу простовбичили. Найчорніше було те, що Вітовський ним не приїхав. Ростислав знизав плечима:

— Нічого не розумію! — І розвів руками.

— Чого саме? — не покидав Грицана спокій.

— Він завше був такий точний. Аж дивно.

— Може, щось сталося.

— Почекаємо, — рішуче проговорив Боговик. — Тим паче тут на двірці непогана ресторація…

— Невже тобі хочеться ще пити?

— Коньяк — еліксир життя.

Ростик таки затягнув Ярослава до ресторану. За кавою й коньяком вони прочапіли до пізньої ночі, та Вітовського так і не зустріли — не приїхав. Більше до ранку поїздів не було.

— Переночуємо у мене, а завтра знову сюди. — І Боговик упевнено й незаперечно взяв Ярослава попідруч. — Йдемо пішки. Тут близько, коло політехніки.

Над Львовом висіла глибока, чорна, мов сажа, ніч. Тьмяно блимали на безлюдних вулицях ліхтарі. Оксана, мабуть, хвилюється, — подумав Ярослав, — певне, гадає, що втік або запив, — доведеться пояснити. Але й пояснювати надто не можна. Приїзд Вітовського, очевидно, не слід широко рекламувати, все-таки військова таємниця.

— А чому ти так давно не показувався на люди? — спитав Боговик, коли вони опинилися на Городоцькій.

— Нікого не хотілось бачити. Депресія.

— Ну нічого, зі мною твоя депресія вивітриться.

— Дай, Боже, — сказав Грицан. — Вона, до речі, вже, здається, вивітрилась. Я вчора купив жмут газет… — він ледь не додав: «коли після твоєї записки зі своєю дисертацією повернувся дк Оксани». — І трохи начитався. Світ живе Вільсоном. Ура, Вільсон збирається в Європу! Невже людство не годне обійтися без ідола? Невже в наївній своїй довірі покладається на силу однієї особи? Іде собі по планеті в краватці Вільсон і дарує народам незалежність.

Вийняв з кишені жменю незалежностей і сипле вліво та направо. О свята глупота! А наші часописи аж гудуть від задоволення. Гасла! Гасла! Гасла! Маніфестації на вулицях, горілка в ресторанах! Надійшла історична хвиля, будемо мати нагоду показати світові, на що ми здатні! Вперед — на створення власної держави!

— Колись ти не був таким злим… — завважив Боговик.

— Та невже наші політики не розуміють, що вони виглядають дітьми? — Грицан не вгамовувався. — Творять свою державу, а вся адміністрація в Галичині залишається в руках чужинців. Держава без війська, держава без кордонів — держава, в якій кожен робить, що хоче. Це ж несерйозно! Навіть наш затурканий, але зі своїм щедрим природним розумом дядько буде сміятися, не кажу вже про польських чи австрійських політиків.

— Ти хвилюйся, але не трать нервів…

— Як це — не трать нервів? — спалахнув Грицан. — Базіканина наших політиків викликає недовіру як у солідних людей, так і в наших ворогів, які дуже давно пересвідчилися, що галичани все роблять на словах. Ляпають та й ляпають! Не згоден?

Він допитливо глянув на Боговика, і йому згадався торішній початок зими: падав лапатий сніг, а на голих деревах сиділи чорні ворони… Коли становище обложеного Вавілона стало безнадійним, цар підпалив свій палац і кинувся у вогонь, щоб уникнути ганебного полону, — з початком війни галицькі політики повтікали до Відня… Сніг падав на чорних ворон, але вони не біліли. Був білий сніг і чорні ворони, що гойдалися на голих гілках… Держава на голих гілках.

— Бовдури! — з досадою кинув Грицан — і з сарказмом: — Зрештою, чого печалитися? Існує ж держава Монако. Півтора квадратного кілометра території, півтора десятка чоловік парламенту, півтораста чоловік армії… То чом би нам не мати своєї держави?

— Так, ти колись не був таким злим…

— Знаєш, в Індії є звичайне бідне село Джатинга, — Грицан ніби не чув його слів. — Так ось в осінні туманні безмісячні ночі сотні птахів з околиць зриваються із своїх гнізд, мчать до села й кидаються на будь-яке світло — кидаються й гинуть… Розумієш, гинуть?

— Так, ти став злим…

— Не забувай, що після того, як я працював у науковому товаристві імені Шевченка, змінив шкіру — самописку на погони лейтенанта нашої рідної австрійської армії…

Нараз Ярослав різко зупинився, різко схопив Боговика за руку і майже закричав:

— Куди ти мене ведеш?

— До свого помешкання, — знизав плечима.