Євген Куртяк - Спалені обози

Кельнер приніс коньяк, каву, шинку і булочки. А дівчина за сусіднім столиком знову дзвінко зареготала. Вона вже розчервонілася. «Скоро буде відробляти за котлетку…»

— Ну, дай, Боже, — сказав Ростик. — Вип’ємо за зустріч та поїдемо на головний двірець зустрічати Віцка.

— Будьмо! — На цей раз коньяк був смачний, і Ярослав із задоволенням випив. — То чим ти займаєшся?

— Тим, чим займався, — описую ваші героїчні подвиги. Куди ж на фронт з моєю комплекцією, воювати є кому, а писати не кожен може. Тим паче коли зараз такі події…

— Ти думаєш, з цього щось вийде? Ми ж уміємо лише базікати. Ти ж добре знаєш: коли творився легіон Січових стрільців, хіба не те саме було? Маніфестанції, гасла!

— Не рівняй! Тепер це реально.

— Зрештою, чого на цьому світі не буває. Адже відкриття обрізування лози винограду належить віслюкові. Чув цю історію? Якось голодний віслюк акуратно об’їв на кущі винограду довгі закрутки. Всі жахнулись. А згодом, під час збирання обгризений кущ дав щедріший урожай, ніж неушкоджений. І греки спорудили першовідкривачеві пам’ятник.

— Облиш віслюка. Будемо говорити, як ти любив казати, по суті. Я у Львові з середини серпня, у вересні, скажемо так, виник гурток військових старшин, які почули голос залізної логіки історії. Серед них були поворотці з російського полону, які пережили там революційні перевороти, навіть бачили будування української держави над Дніпром. Отож і рішили старшини створити офіцерський гурток, назвавши — Центральний військовий комітет, оскільки почали створюватись окружні військові комітети — в Перемишлі, Самборі, Стрию, Станіславі, Коломиї, Тернополі, Золочеві і так далі. Отже, Центральний військовий комітет хоч нині готовий узяти владу в свої руки. А для цього нам потрібен авторитетний чоловік. Отож комітет і звернувся до Вітовського. Мені доручено його зустріти, оскільки ми з ним добре знаємося. Ми не віримо, що Петрушевич чогось доб’ється у Відні. Владу треба брати військовою силою. Тільки так. А поки що ми діємо підпільно.

— Отже, ти член військового комітету? — щиро, серйозно, без зухвальства здивувався Грицан.

— Як бачиш! — І кожна іскорка в очах — крицева. Звичайно, стріляти не буду, але моя поміч може знадобитися. Я міг би бути міністром без портфеля…

— Але ж ти завше був міністром якраз з портфелем, — добродушно посміхнувся Ярослав, натякаючи на те, що Ростик ніколи не розлучався зі своєю течкою, в якій носив горілку, всілякі закуски. Інколи — свої статті, які пахли шинкою. Як правило, Ростик напивався і неодмінно десь забував той портфель. Потому, в наступні дні, були пошуки по всіх питейних пристановищах. І якщо не знаходили, то Ростик одразу купував нову течку: аби знов десь загубити. — Що ж, це цікаво. А скільки війська у Львові? Маю на увазі українців.

— Січових стрільців і жовнірів приблизно дві з половиною тисячі. А крім того, квартирують полки, в яких також служать наші люди. Так що приставай до нас. Ви будете робити революцію. Я своїм портфелем — забезпечувати ваші животи, а пером прославлятиму ваші буйні голови. Пристаєш?

— Сам розумієш, в цьому світі не можна бути Робінзоном, — не відразу, а помисливши, задумано мовив Грицан. — Не буду з вами — буду з кимсь іншим. Але я піду з вами. Тут моя земля. Однак галицькі політики мені нагадують Вальтера Скотта. Чудовий був романіст. І мета його була чудова — боротьба шотландців за незалежність проти англійських колонізаторів. Він був чудовим знавцем історії, він вивчав стародавні рукописи, хроніку, мемуари, юридичні документи і кодекси, він особисто обстежував руїни замків, вивчав зразки зброї, навіть збирав зброю, побутові речі, рукописи. Він блискуче змалював боротьбу свого народу, зрештою, як і інших народів, за незалежність, знав, як виборюється незалежність, прагнув її для своєї Шотландії, але… Шотландія так і не звільнилася з-під влади володаря морів і океанів. Отож мрії Скотта не збулися. Є інший приклад — росіяни, а точніше — більшовики. Як хочеш розцінюй — більшовики зразок справжньої боротьби. Ідуть напролом. Себе не шкодують.

Він замовк. Дівчина за сусіднім столиком все ще колупалася в котлеті. Боговик розлив у чарки рештки коньяку.

— Будемо вірити, Славку, що все обійдеться добре, — сказав він якось скрушно і чомусь тяжко зітхнув. — Ось приїде Віцко… Побачиш, одразу все зміниться. Допивай, бо запізнимося!

Ростислав одним духом вихилив келишок і похапцем накинув на світловолосу круглу голову капелюха; він давно, мабуть, не підрізав волосся, бо кумедно стирчало з-під крис закарлюченими хвостиками. Грицан хотів було подружньому поглумитися, але Боговикові очі горіли вогнем. Він гаркнув: