Євген Куртяк - Спалені обози

— А яке кохання без життя?

— Ромео і Джульетта загинули, а дух їхнього кохання витає над усім світом уже кілька століть. Напевно, любов — найбільша у світі сила. І якщо коли-небудь хтось вигадає таку зброю, котра здолає любов, людство загине. А насамперед загине той, хто її вигадав. То чи є сенс народжуватися, аби завчасу самому собі готувати смерть?

— Я довго шукала людину, якій хотіла поклонятися…

— Мені не треба поклонятися, мене треба кохати. Я хочу нести твій світлий образ у всі небезпеки. З ким же я буду розмовляти у важкі хвилини, як не з тобою?

Потяг влетів у древній Галич, що затишно притулився до синього Дністра. На узвишші у супокої застигли руїни Княжого замку. Тепер там повно галиччя. А певно, стояв на його валах мужній князь галицький Роман Мстиславович — стояв та казав: не передавивши бджіл, меду не їсти…

І згадав Вітовський, як під час літньої кампанії п’ятнадцятого року його сотня першою ввійшла до Галича — до столиці колишнього князівства Галицького, — і він звелів вивісити на ратуші синьо-жовту хоругву. Ох, як тоді збунтувалося австрійське командування! Настільки збунтувалося, що Вітовський остаточно збагнув: ми для Австрії — руки, якими загрібають жар.

Нараз поїзд загальмував — Дмитро талапнувся головою об стінку. Що таке? Що сталося?

Вона розхристала його сорочку й обережно, ледь-ледь торкаючись, пестила його груди довгими, як у піаніста, пальцями; десь у плетиві кучерявого волосся знайшла під серцем-родимку, нахилилася й поцілувала:

— Моя…

«Закоханість робить дорослих дітьми, — подумав Ярослав. — Але в кожного своя пісня. Скільки птахів — стільки пісень…»

— Звари, будь ласка, кави. Треба вставати.

— І більше нічого?

— Ні. Чогось не хочеться їсти.

Вона якось нахильці, на пальчиках пішла, ледь згорбившись, метляючи довгими полами голубого халатика. Ярослав провів її уважним поглядом і подумав, що в останні часи, коли він сварився із Стасею, то розгортав книгу, читав, але нічого не пам’ятав, лише хотів, аби вона не прийшла до нього, — ні, Стася не приходила, вона статечно пропливала мимо, навіть не обертаючи голови. Як він був їй вдячний! «Однак мене чекає Ростик». Він, похапцем схопившись, наблизився до вікна. Над Львовом висів мрячний день, туман роз’їдав порозкиданий папір. Ярослав звернув увагу на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям.

Роздуми його розколола Оксана, хоч увійшла майже нечутно. Поставивши на стіл чашку з надщербленим краєчком і надтріснутим денцем, торкнулася його плеча.

— Кава готова.

— Тихо! Дивись, — показав на жінку, котра стояла біля ящика із сміттям, тонкі її ноги палками стирчали у великих черевиках, з яких висолопилось брудно онуччя. На жінці була чорна хустка з обстріпаними кінцями. Жінка шпортала палицею в смітті, вигортала недоїдки хліба, нанизувала на кінчик палиці й клала собі в кошик з надламаною ручкою. А довкола того ящика сиділи п’ять ситих котів, чимсь нагадуючи грифів. — Це жахливо! — Він затулив очі й відвернувся од вікна. — Не можу пити… Не полізе… Вибач, але я не можу… Я повинен іти. Ти ж знаєш, хто мене чекає. Пробач, але я не люблю запізнюватися.

— А пізно повернешся?

— Не знаю, — щиро признався. — Тільки ти не гнівайся. Але я обов’язково повернуся.

Не калатаючи по сходах черевиками, заклопотано і рішуче вийшов надвір. Жінки вже не було. Тепер у смітті копошилися тлусті коти — копошилися хижо, нетерпляче.

Над Львовом ще трималася золота осінь. Та Ярослав знав: вже недовго, ось-ось сніжинки засріблять голі дерева. В незручну пору, — з насмішкою подумав, — беремося творити свою державу… Та відразу спростував себе: по-різному буває. Німецька імперія, приміром, була проголошена на території чужої країни: в колишній резиденції французьких королів — Версалі, де на той час — 18 січня 1871 року — перебувала ставка прусських військ, які тільки що закінчили переможну війну з Францією. Парадокс, але у Версалі голову Вільгельма увінчала корона німецького імператора. Тепер французи мають право демонструвати свою силу… Дивна річ, загадкова! У Версалі, продовжимо думку, кайзерівська Німеччина почала своє життя, а зараз у Версалі може його закінчити. Проте… Кайзер пішов — генерали лишились, — генерали завжди знайдуть собі кайзера.

Побіля ратуші крутився Стемпковський, неначе визирав когось, вештались іще якісь типи, яких Грицан не знав і не бажав знати. Він хотів усіх обминути, проте Адам зупинив його: