Володимир Малик - Горить свіча

Джихангіри-царевичі, не розуміючи, чому золота юрта, перед якою похитувався на весняному вітрі дев'ятибунчужний туг, раптом стала така неприступна і чужа, перешіптувалися між собою: чи не захворів, бува, Саїн-хан?

А Батий цілими днями лежав на пухких хорватських перинах, думав щось своє і ховав ці думи в собі або, коли опівдні пригрівало сонце, виходив з юрти, сідав у зручне ромейське крісло і надовго втуплював свій зір у синю морську далечінь.

Про що думав? Що там бачив?

На початку місяця нураза, який в орусутів називається березолем, а в ромеїв — мартом, коли він отак, як завжди, сидів, безмовний, на високому горбі, а охоронці-тургауди здалеку пантрували за кожним його рухом, вдалині почувся тупіт кінських копит.

По дорозі щодуху мчав загін вершників. Тургауди зупинили його. Зав'язалася суперечка. Батий кволо махнув рукою.

— Пропустіть!

Від загону відділилося троє баатурів і швидко попростували до ханської юрти. У переднього, молодого, дужого, на грудях виблискувала золота пайцза. Музалім [108] Музалім — посланець для надзвичайних доручень. !

О, здалеку ж він прибув! Судячи по пайцзі і одягу, з самого Каракорума!

Зупинившись, всі троє упали ниць, поцілували землю, а підхопившись, ступили крок наперед. Старший простягнув сувій цупкого китайського паперу, тихо, але урочисто промовив:

— Великі сили Неба! Саїн-каане! Тобі належить знати, що одинадцятого дня місяця желтоксана року хукар-іля [109] Хунар-іль — рік Бика. помер великий каан йєка-монголів Угедей [110] Угедей помер II грудня 1241 року. .

Горе нам!

У Батия раптом розширилися і задрижали ніздрі. Він весь напружився, як натягнута тятива лука. Ось вона — судьба! Сама прийшла до нього у найскрутнішу мить! Закінчився великий похід на Захід! Тепер він негайно поверне свого коня на схід, на Ітиль, а звідти помчить до Каракорума, на великий курултай, на якому, можливо, оберуть його… його… О великі сили Неба!

Він узяв себе в руки. Кивком голови відпустив музалімів.

— Покличте джихангірів, темників, нойонів! — наказав тургаудам.

Зовні він знову був спокійний, хоча в серці клекотіла радість.

Коли всі воєначальники зібралися і стали півколом перед золотим шатром, Батий підвівся і підняв угору сувій з червоною печаттю.

— Браття! Нойони! Монголи! Чорна звістка перериває наш переможний похід до Останнього моря: помер великий каан Угедей! Лаштуйте коней до зворотного походу! Повертаємося зі славою додому! Ідемо новим шляхом, де ще у тиші й достатку дрімають ситі городяни, де по селах вдосталь для моїх доблесних воїнів хліба і м'яса, а для коней — корму. Ідемо понад Туна-дар'єю [111] Туна-дар'я — Дунай. на раців [112] Раци — серби. , болгарів, валхів, а потім через кипчацькі степи, — а вони навесні якраз зазеленіють, — на Тан та Ітиль! Ідіть — і не затримуйтесь! Завтра вирушаємо!

Всі пішли.

А він стояв і думав. Як вчасно помер каан Угедей! Як вчасно надійшла до нього ця печальна звістка! Вона, як мечем, в одну мить розрубала всі його сумніви і вагання…

Від села до села, від міста до міста полетіла радісна вість: Батий повернув назад.

Першим із вінценосців дізнався про це Бела. Переконавшись, що це правда, він залишив острів, на якому рятувався, і поспішив до своєї розтерзаної столиці Естергома.

З Угорщини вість перекинулася в Словаччину, Моравію, Чехію, Польщу. Долетіла вона і до Галицького та Київського князівств та до князів, що знайшли в Польщі притулок. Данило Романович попростував до Галича, щоб самому побачити страшні руїни своєї столиці. Його брат Василько Романович повернув до Володимира, а Михайло Чернігівський, що зовсім зубожів і постарів за часи лихоліття, з великою сім'єю, нечисленною челяддю та двома чи трьома десятками гриднів потягнув до Києва — свого останнього князівства. Їхати йому було далеко. Пробирався майже безлюдними дорогами з острахом. Всюди — спалені міста, розорені села. Поля позаростали бур'яном. А серед бур'янів та на згарищах міст — обглемедані звірями та здичавілими собаками людські кістяки.

— Свят, свят, свят! — хрестилася княгиня. — Куди ми їдемо! Боже мій!

В Луцьку їх перестріли монголи. Дізнавшись, що перед ним князь київський, даругачі сказав:

— Можеш їхати далі, коназ. Збирай людей — хай бесерменам [113] Бесермени — збирачі податків. Звідси наше слово “бусурмени”. платять ясак [114] Ясак — податок. : і мал — податок за землю, і купчур — за скот, і мит — з торгівлі, і тамгу — з ремісників, і ямне — дорожній податок, і подушний, і посошний, і мимоїжджий, і становий, і поклінний, і помийний, і покормний, і ратний, і податок ханської ловитви… Бо земля знелюдніла — ні з кого зараз брати… Їдь!