Володимир Малик - Горить свіча

Їдучи сплюндрованим містом, князь хрестився і жахався. Будинки боярські та купецькі, спалені або пограбовані, стояли пустками. На згарищах проростав бур'ян, на обгорілих деревах не розпустилося листя, зате їх густо обсіло чорне вороння і своїм огидним карканням наводило сум. Один храм святої Софії, хоч і обдертий та пограбований, зовні зберігав свою первозданну велич і красу. Зате Ірининський і Георгіївський собори, розташовані неподалік, були розбиті, зруйновані, знівечені дотла.

— Боже, Боже! Як споганили, як осквернили святині! — з болем вигукнув Михайло. Він зблід, пожовк на лиці, як мрець, і сльози котилися йому з очей. — А де ж люди, де ж мої любі кияни і киянки?

Дмитро розповів про останні дні Києва.

— Одні наклали головами, інших потягнули в полон, а хто уцілів, — правда, таких зовсім мало, — той, повернувшись після відходу Батия, поселився на Подолі. Є й такі, хто втік світ за очі або переживає лихоліття десь у глухому поліському селі, куди татари не дійшли.

Вигляд Володимирового города зовсім прибив, приголомшив князя. Всі дерев'яні будинки згоріли, храми зруйновані, пишні князівські тереми перестали існувати — від них залишилися одні стіни. Не в кращому стані були й храми. На місці Десятинної церкви лежали купи каміння, потрощеного дерева.

Дмитро зняв шапку, став на коліна, схилив перед руїнами голову.

— Тут лежить моя родина — жона, донька, невістки, онуки, — промовив глухо, і голос його здригнувся. — А сини загинули в боях… Один я лишився. Для чого? Щоб нудив світом, мов неприкаяний? Коли б загинув, мені б легше було…

Всі плакали. Скупі чоловічі сльози каламутилися, тремтіли в їхніх очах і пекучими краплинами падали на нещасну київську землю.

Потім піднялися на вал. З надбрамної вежі, що підносилася над Боричевим узвозом, відкрився широкий величний краєвид — Поділ, Дніпро, Задніпря, гори Хоревиця та Щекавиця, сині бори над далекою Десною…

Світило призахідне літнє сонце, і небо, чисте, безхмарне, голубіло у високості. І Дніпро срібною стрічкою повився між зеленими берегами… Все було, як і раніш, гарне, вічне, величне. Тільки у кожного на душі було сумно, ніби на груди наліг важкий холодний камінь.

Дмитро мовчав. Отець Іван, сухий, сивий, з блідо-жовтим лицем схимника, беззвучно творив молитву, і було це видно лише по тому, як ворушилися його сухі безкровні губи. А князь Михайло піднявся на дерев'яний приступець, простер руки через забороло і крізь сльози промовив, звертаючись не до людей, а до землі та до небес:

— О світло-пресвітла і красно украшена земле Руська! Многими красотами дивувала ти! Озерами многими дивувала ти, ріками і джерелами уславленими, горами крутими, холмами високими, дібровами густими, полями чудово-щедрими, звірами різними, птахами незчисленними, містами великими, селами ошатними, садами монастирськими, домами церковними і князями грізними, боярами чесними, вельможами многими — всім єси ти переповнена була, земле Руська, о правірна, віро християнська!.. А тепер… А тепер… Що з тобою сталося? Що від красот твоїх зосталося? — Тут він заридав, як мала дитина, і схилився на забороло. — Я грішник великий, земле моя! Я кинув тебе напризволяще в твою найтяжчу годину, і нема мені прощення!.. Але я спокутую гріх свій! Рано чи пізно — спокутую!

Вибух цього небуденно-глибокого почуття, проникливі слова, що злетіли з княжих уст, вразили Дмитра.

Видно, немало пережив і перестраждав цей немолодий чоловік, немало передумав. І колишня неприязнь, що була викликана втечею князя з Києва і що знову було ворухнулося в Дмитровому серці, поволі почала гаснути. Всі ми люди, всі ми чоловіки — і ніщо людське нам не чуже. Мабуть, і князеві не чужі звичайні людські почуття любові до своєї землі, до віри прабатьківської, жаль до загиблих і співчуття до покривджених та принижених.

А отець Іван підійшов до Михайла, поклав йому руку на плече.

— Поплач, княже, поплач, тобі легше буде. Поплач — і піднімайся: загиблим вічна пам'ять, а живий має про живе думати. Про те, як підняти цю землю з руїн, з чого почати, до чого руки прикласти…

Михайло витер сльози і мовчки рушив з валу вниз.

Шлях до Песового острова був недалекий. З Угорського спустилися мимо Аскольдової могили на берег Дніпра і повернули праворуч. Не доїжджаючи до Видубицького монастиря, зупинилися і спішилися.

Перед ними лежав довгий плоский острів, вкритий густими заростями верб, вільхи, осокорів та верболозу. На піщаному березі темніли човни, на кілках сушилися рибальські сіті. Але ніде жодної живої душі.