Володимир Малик - Горить свіча

— Пусти! — Ілля рвонувся. — Я хочу ще раз побачити її!

— Завтра побачиш!

— Звідки така впевненість? Може, вона не прийде. Може, я не зможу відлучитися…

— І вона прийде, і ти зможеш на якийсь час відлучитися, — умовляв його Добриня. — А зараз — будь розумний! Не наражай себе на каліцтво чи й смерть!

Ілля був сам не свій. Несподівана зустріч з коханою дівчиною, з якою він уже не мав ніякої надії зустрітися, бо думав, що її завезли хтозна-куди, розвередила його душу. Він витягав шию, оглядався, сподіваючись хоч здалеку ще раз побачити її, та від десятків невільницьких ніг у повітря піднімалася така пилюка, що дівоча постать швидко щезла у ній.

Лише присмерком добралися невільники до хизару. Зайшли у двір. Тут караульні витягли з гурту зв'язаного Бачмана і кинули в зіндан — глибоку яму, викопану в дальньому закутку, поряд із ямою для нечистот.

До них підбігла Янка. Схудла, почорніла, вона скидалася на хлопчака-підлітка. Одні очі, тепер сумні, скривджені, нагадували колишню Янку. Побачивши, як дозорці швиргонули Бачмана в зіндан, вона зіщулилась:

— Ой лишенько! За віщо його так?

— За те, що заступився перед Жадігером за Добриню, — похмуро сказав Ілля.

А Добриня стукнув кулаком об кулак.

— Мерзотник Жадігер завтра знущатиметься з нього або й заб'є на смерть… Ми повинні визволити його!

— Як? Удвох? — Ілля здивувався. — Не під силу це нам!

— Ну, візьмемо ще з собою Качира-укуле. Він дружить з Бачманом, то, гадаю, не відмовиться. А більше нам ніхто і не потрібний.

— І як ти собі це мислиш? Як ми його витягнемо з ями? Де візьмемо вірьовку? Добриня стенув плечима.

— Не знаю. Поки що не знаю. Не думав про це.

— Я знайду, — прошепотіла Янка. — В кархані плетуть желі із кінського волосу — міцні і довгі. Здається, там є кілька.

— Як же ти його винесеш? Хіба кархан вночі не сторожують?

— Ні, не сторожують. Тільки двері підпирають кілком… Як стемніє, я й піду.

— Я боюся за тебе, Яночко, — обняв дівчину за плечі Добриня. — Може, і я з тобою?

— Не треба, Добрику. Я візьму клунок з одягом і піду сама. А ви тим часом домовтеся з Качиром-укуле.

Качир-укуле погодився відразу. Затряс густою чорною бородою, блиснув гарними коричнево-оксамитовими очима і міцно стиснув Добрині та Іллі руки.

— Про що мова! Безперечно, я з вами!

Янка повернулася, коли стемніло. Зморені невільники вже повкладалися спати. Добриня взяв клунок.

— Є?

— Є.

Вони теж лягли, але не спали. Мовчки ждали півночі, коли заснуть не тільки невільники, а й караульні біля воріт задрімають, коли затихне весь Бату-сарай і тільки гавкіт собак порушуватиме нічну тишу.

Опівночі з хизару вийшло троє — Добриня, Ілля та Качир-укуле.

Ніч була темна, безмісячна. До того ж з заходу напливали хмари і віщували грозу.

Хизар спав. Десь за високою глинобитною стіною, за грубо обтесаними дерев'яними ворітьми чатували караульні. А може, теж спали чи дрімали, закутавшись у старі овчини.

Над зінданом зупинилися. Добриня нахилився над отвором ями.

— Бачмане, Бачмане, ти спиш?

— Ні, не сплю… Це ти, Добрине? Здається, я чую твій голос…

— Так, це я. Ми з Іллею та Качиром-укуле прийшли, щоб визволити тебе. Ми зараз опустимо тобі аркан.

— Але ж я не можу вхопитися, бо зв'язані руки.

Про це вони не подумали. Що ж робити?

— Спускайте мене, — прошепотів Качир-укуле. — Я розв'яжу його. А потім витягнете нас обох.

Він швидко спустився в яму. Минуло зовсім небагато часу, і знизу долинув його голос:

— Тягніть!

Спочатку витягли Бачмана, а потім і Качира-укуле. Бачман обняв усіх трьох.

— Дякую, браття! Дякую, друзі! Не знаю, чим я зможу віддячити вам, але знайте, що за мною добре діло не пропаде… Що ж далі? Як же мені перебратися через стіну, що вже два літа відділяє мене від волі, від моїх рідних степів?

— Я теж з тобою! — сказав Качир-укуле. — Тоді вся вина за цю втечу ляже на мене. Але мене вже не буде! Захопимо в степу коней — і хто куди: ти на Дон, а я на Кавказ! Друзі, а може, і ви з нами — така нагода! Помчите до свого Києва!

Добриня переглянувся з Іллею.

— Ні,— відповів він, — ми не можемо зараз тікати.

— Чому? — здивувався Качир-укуле. — Гуртом переберемося через стіну — і в степ. Там нападемо на пастухів-коноводів, захопимо коней, зброю — і гайда!

— Ні,— знову заперечив Добриня, — у мене тут брат, я не можу залишити його самого в неволі напризволяще, а Ілля сьогодні зустрів кохану дівчину… Ні, не час нам тікати!

— Ну, що ж, браття, тоді прощайте! — сказав Бачман. — Ми вас не силуємо. А нам допоможіть перелізти через стіну. Якщо не натрапимо на сторожу, то до сходу сонця будемо далеко в степу, а там — шукай вітра в полі! Качир-укуле хоче гайнути додому, на Кавказ, а в мене і дому немає: всі рідні перебиті або в неволі, тож я стану баримтачею [107] Баримта — розбій, баримтача — розбійник, месник. . І хай начуваються мої вороги!