— Не пущу! — вереснув половець і пішов на Добриню з кулаками.
Але тут з дальнього кутка підвелася ще одна постать — пролунав ще один голос:
— Замовкни, Ільясе! Я хочу слово мовити… — І запитав миролюбно: — Хто ви, люди? Звідки?
— Ми з Києва, — відповів Добриня. — А ти хто?
З темряви до жаровні виступив високий чоловік років сорока. Червонясте світло упало на його по-східному жовтаве, різко окреслене обличчя, на якому чорним вогнем горіли розкосі очі. Одяг його, як і на його товаришах, давно зносився. Але ці лахи своєю потворністю не принижували чоловіка, а, здавалося, відтіняли його вогненно-горду красу. Він чимось скидався на степового беркута.
— Я половецький хан Бачман із племені ольбурлик, — відповів половець і після недовгої мовчанки додав: — Звичайно, колишній хан… А тепер невільник, раб, як і всі інші, що потрапили в мунгальське ярмо… Колись ми, нерозумні, ворогували з вами, а ви — з нами. От і доворогувалися! Стали — і ви, і ми — рабами мерзенного Бату-хана!.. Отже, Київ упав?
Очі його палали, а кулаки стискувалися. І Добрині мимоволі він уявився на коні, з кривою половецькою шаблею в руці — справжній вільний і гордий степовий беркут!
— Упав, — відповів Добриня. — І більше не існує… Немає його… А Батий пішов далі — і зараз по всій нашій землі ллється кров, стоїть стогін і плач, все горить у пекельному вогні!
— А я сподівався, що хоч ви стримаєте Батигу! — похитав скрушно головою Бачман. — А ви теж… Невже він справді дійде до Останнього моря?
Що міг про це знати Добриня? Він стенув плечима і перевів розмову на інше, на те, що зараз їх усіх, голодних і смертельно стомлених далекою дорогою, цікавило найбільше — упасти і заснути.
— Отже, нам тут місця немає? Так багато тут люду? — спитав тихо, безнадійно.
— Багато. Але для вас місце знайдеться — лягайте ось на цьому боці, а ми потіснимося. Чи не так, Ільясе? Невже для цих нещасних не знайдеться тут місця?
Ільяс люто вишкірив зуби, знову затряс кулаками.
— Ти занадто добрий, Бачмане! Не ханське у тебе серце… Але якщо ти такий добрий, якщо жалієш цих жовточубих собак, то поклади їх на своє місце, а сам сиди цілу ніч біля дверей! А я свого місця нікому не уступлю! Гадаю, усі мої співродичі теж такої ж думки. Гей, люди, скажіть ханові!
В хизарі здійнявся галас. Одні підтримали Ільяса, інші — Бачмана. Значна частина боголів мовчала — чи то спали, чи не розуміли, про що мова, бо, як зрозумів Добриня, тут зібралися люди з різних кінців землі.
Бачман не відступив, хоча Ільяс сукав кулаками перед самим його носом.
— Не будь дурнем, Ільясе! — гримнув він. — Ти такий же раб, як і вони! Чого ж розприндився, чого носа тут задираєш?
Він увесь напружився і випнув наперед худе обличчя. Здавалося, ще мить — і ці два половці вчепляться один одному в горло.
Тут до них метнулася ще одна постать. Це був молодий, в'юнкий, бистрий в рухах чоловік з вузьким, не половецьким обличчям, густою чорною бородою і копицею кучерявого чорного волосся на голові.
— Ільясе! Бачмане! Зупиніться! — голосно вигукнув він, розводячи їх руками. В його половецькій мові виразно вчувалося відлуння якоїсь чужої, невідомої Добрині говірки. — Чого сварка! Чого не поділили! Соромно тобі хай буде, Ільясе, що виганяєш цих нещасних на мороз! Хіба забув, які ми були, коли нас пригнали сюди? Та й зараз не кращі!.. І тобі, Бачмане, годі сваритися!
— Не я сварюся, друже Качир-укуле. То Ільяс, як бачиш, зневажає добре ім'я половців, що завжди були гостинними людьми, як і орусути, коли до них ми приходили з добром, а не мечем, як і твій гордий народ — аси [106] Аси — предки осетинів.
…
— Аси завжди були гостинні,— погодився Качир-укуле. — Хто приходив до нас з відкритим серцем, того ми приймали з відкритими обіймами і пригощали всім, що у нас було найкращого. Але хто приходив з лихим умислом, того ми зустрічали з мечами в руках…
— Як і кожен народ, зрештою. Чуєш, Ільясе? А ти хочеш цих нещасних вигнати в люту ніч, на мороз, — сказав Бачман. — Вони прийшли до нас як до братів по нещастю, а ти…
— Як хочете собі, а я своїм місцем біля жаровні не поступлюся, — кинув сердито Ільяс і відвернувся.
А Бачман рукою показав на темний, заповнений людськими тілами хизар.
— Розташовуйтесь де хто зможе… Не мине й тижня, як стане тут просторіше — люди мруть щодня, як мухи восени. Он бачите — лежать доходяги. Чи й доживуть до ранку…
Добриня глянув у той бік, куди показав половець, і здригнувся: на матах лежало кілька голих, скоцюрблених тіл.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу