— Нечай?
— Не-чай — простогнав жид.
— Шельмо! — в невгамованому гніві крикнув Чарнецький, підніс важку руку та з усієї сили вдарив Шльому в лице.
— Ой-ой! — завив Шльома, вхопив обома руками себе за голову і став голосити: — Що ж я тепер вдію ?
Пропало все. Вони мене й під землею знайдуть. Пропав я!
Пропав!
Повне розпуки голосіння Шльоми змінило настрій панів. З очей Чарнецького зникли лихі вогники, що несли смерть; на обличчі Корицького розсілась широка злорадна усмішка. Беручись за боки, став глумитись:
— Це певно твій кінець чорти по полю голосять, коли так виють. Буде одним чортом більше! А що твоя Рухля, чи Сура зробить?
Але слова Корицького тільки долили оливи до вогню.
— Боже, Боже! Що я зробив ? Та ж козаки мені не дарують цього! Хає, Хає! Діти мої! Що то буде з вами?
Голосний регіт шляхти був відповіддю на його голосіння.
— Думаєш, що твоя Хая буде плакати за тобою, як із тебе будуть живцем шкуру дерти? Не турбуйся нею. Скоро потішиться й піде заміж за Пінкаса, бо він недавно закопав свою на окопиську. І знаєш, Шльомо, мені видиться, що їй буде ліпше на світі, як ти здохнеш, бо Пінкас мудріший, і в конфіденцію з ребелізантами не входить.
— От-то-то! — заговорив Чарнецький. — А тепер забирайся відси, гони на сто вітрів, щоб і слід за тобою зник.
Жид сквапно вибіг із кімнати. В корчмі залишилася тільки шляхта та її слуги. Оссолінський вдивлявся в бліде світло вогню. Щораз більше ставало йому тужно за родинною палатою в спокійній, безпечній, але такій далекій Варшаві.
Чарнецький схилив голову в глибшій задумі. Корицький нетерпляче крутився по кімнаті. Під кінець не втерпів:
— Замало нас на нього. Він мусить мати тут своїх людей, у нас тільки слуги.
— Чекай, вашмосць. За годину-дві надійдуть сюди драгуни пана Конецьпольського, що до Гумані відрекомендовані з ротмістром Головацьким. Про нього я вашмосці недавно розказував. Будуть люди!
— То тепер не займати його?
— Тепер - ні. Мусимо вдавати, що ми нічого не знаємо. Жид також не скаже. А як прийдуть драгуни...
— То заплатить гільтяй за німців.
Якась безшелесна тінь просунулась у темряві за шинквасом і щезла. Ніхто її не завважив. Вогонь на комині пригасав і кімната знову потонула в сутінках.
— Що вашмосць із ним зробиш? — запитав нараз якось неспокійно Корицький.
— Завтра буде на палі — відповів Чарнецький, твердо затискаючи уста.
— До гетьманів вашмосць не повезеш його?
— Завтра буде на палі — повторив Чарнецький.
— Малєц!
— Слухаю, ваша милосте.
— Ти чув, що жид сказав? Іди і май око на Нечая. Щоб він нам не висмикнувся.
— Слухаю, ваша милосте.
Але Малєц довго не вертався і шляхтичам довелось довго чекати. Попивали мед, служба підкидала колоди до вогнища, часом хтось кинув словом, але розмова не в'язалась. Так і видно було, що всі на щось чекають.
Розбитий, нещасливий Шльома приніс нову бочівку меду, але до розмови також не мав охоти.
Напослідок з'явився Малєц.
— Ти що? Заснув там?
— Ні, ваша милосте. Стежив.
— Був хто в нього?
— Тільки той козак, що сюди приходив. Його він Шпаченком кликав. Довго говорили, але я не міг усього почути. Щось про Бар, русавські ліси, Січ, про якихось драгунів... Потім якась мала дівчина прийшла і її за щось дуже хвалили. Коли Шпаченко й дівчина відійшли, Нечай скликав своїх людей і тепер збираються в дорогу.
— Не знаєш, куди?
— Не знаю, ваша милосте.
Корицький не втерпів:
— Чи вашмосць не мав когось мудрішого вислати? Він нічого не знає, хоча міг багато розвідати.
— Чуєш, що пан полковник Корицький каже? — запитав Чарнецький. — Про те ми ще обидва поговоримо. Тепер іди і скажи тому козакові, що ми хочемо з ним говорити.
Незабаром Нечай, готовий до дороги, в довгій чорній киреї з верблюжої шерсти, ввійшов до шинкової. Глянув на шляхтичів, потім за шинквас, де сподівався побачити Шльому.
— Шльомку!
— Нема тут Шльоми — відізвався Корицький. — Ов, бачу, що пан кавалір вибирається вже в дорогу. Не завидую, бо там така погода, що й собаку шкода було б вигнати. А, може, пан кавалір із нами ще меду нап’ється? Славний мед!
Нечай схилив голову. Усмішка не сходила йому з уст.
— З такими славними на цілу Річпосполиту кавалірами — промовив — велика честь засісти при столі. Коли ваші милості такі для мене ласкаві, неполітично було б відмовити, хоча мене дорога чекає.
Оссолінський, що з вдоволенням приглядався до козака, відсунувся, щоб зробити йому місце. Корицький вимовним поглядом глянув на Чарнецького.
Читать дальше