Юліан Радзикевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1

— Ще трохи, пане Нечаю, і листа був би я втратив по дорозі.

— Як то? Чому?

— За Гуманню наскочила на нас ватага. Вночі. Двох моїх убили. Мене й інших піймали. Шукали за листом, вичитували, погрожували, що вб’ють. Були б і вбили, коли б не Ганжа. В саму пору прибув — дай йому, Боже, здоров’я — та розігнав опришків.

— Хто це міг бути?

— Не знаю, бо нікого не вдалося спіймати. Але не поляки.

— Наші?

— Так і виходить.

— За листом шукали?

— За листом до тебе.

— Звідки ж знали, що ти його везеш?

— Сам про це думав. Не знаю.

— Розповідав кому по дорозі?

— Нікому ні словом.

— Ставав десь довше по дорозі? Пив із кимось у шинку?

Корнієнко гордо підніс голову.

— Мене гетьман післав, а гетьман когонебудь із таким письмом не посилає.

— Правда. Вибачай! Але все ж таки воно дивне. Це був хтось, хто знав, що ти везеш. Більше ніхто тебе не турбував?

Не турбував ніхто. Але двічі в дорозі здавалось мені, що хтось за мною стежить. А втім, може мені тільки так здавалося.

— Може. Ти коли задумуєш вертатися?

— Сьогодні ще. Мені спішно.

— На мене не заждеш? Я зможу рушити лише за кілька днів, бо треба зібрати людей. Вони в мене розміщені по лісах і хуторах.

— Ні, не можу. Гетьман велів вертатись скоро.

— Люди з-під пана Сєнявського прийшли?

— Прийшли.

— Не розгубилися по дорозі?

— Ні. Пан Зелинський їх привів. Чудеса там оповідають про тебе, полковнику, як то ти їх з-перед самих очей пана Сєнявського схопив... І про піхоту, про німців...

— І про німців говорять? — усміхнувся з вдоволенням Нечай.

Годі. Капітан Штецель був надто рухливий. Він нібито трудився над чимось іншим, а на ділі дуже вперто йшов за моїми слідами. Нишпорив по лісах, аж у русавські ліси дістався. А знаєш, може, що там найбільше моїх людей. Не можна було щадити... Коли ж ти хочеш уже їхати, так перекажи гетьманові, що я рушу на Січ, аж зберу своїх людей. Скажи, що Брацлавщина вже готова. По твердинях та по замках маю своїх людей. Польські гетьмани стягають свої президії над Дніпро, про що гетьман уже й знає, бо перестерігає мене. Пан Калиновський видав дуже гострий універсал, щоб не приставати до бунту. В кого знайдуть яку зброю, будуть карати відразу на горло. І скажи, що народ нетерпляче чекає на гасло, що повстане, як один муж і піде під його руку. От і все...

— Скажу, полковнику.

Корнієнко та його козаки потонули в темній, холодній, дощовій ночі. Нечай проводив їх до дверей корчми. Коли повернувся, думки не дали йому всидіти в кімнаті. Вийшов до шинкової й казав собі подати меду. Думав про лист від Хмельницького, про полковницький пірнач, що його отримав, про завдання, що його ще чекали. Тут по лісах та хуторах зібралося при ньому чимало людей. Тепер прийшов час їх згуртувати й рушити в дорогу. — Коли зберуться всі, — думав Нечай — буде загін, що й казати! Тільки, як його перевести тайкома, непомітно на Січ? І прохарчувати тяжко прийдеться, коли гетьмани загородили дорогу.

Холодний вітер бив дощем у стіни й віконниці. В корчмі ставало щораз темніше. Вогонь на комині дотлівав. Каганець блимав неспокійним блиском.

Нараз почув Нечай за вікнами тупіт коней. За хвилину відчинилися двері. Сердитий вітер вдерся в кімнату і на порозі появилась постать нового гостя.

— A-а! Шльомо! Wie gehts? — спитав із насмішкою новоприбулий, увіходячи в корчму. В слід за ним увійшло ще двох статних шляхтичів. Надворі лунали голоси. Це метушилися слуги.

Шльомко зігнувся вдвоє в поклоні.

— Чорти таку дорогу надали — процідив один із шляхтичів. Я ввесь промок до костей. Якщо фебріс мене не вхопить, то хіба з особливої ласки святого Іґнаца, мого патрона.

— Краще здайся, ваша милосте, на чарку запіканки, що і я маю намір зробити.

— О!... Ratio optima — згодився перший. Коротким, швидким поглядом глянув по кімнаті, перебіг очима всі столи, хвилину затримав погляд на Нечаєві та, відсунувши гнівно ногою важкий стілець, сів на широку дубову лавку. До нього присілись два інші.

— Го-го! Шльомо! Маєш гостей! — заговорив перший, згірдно через плечі показуючи на Нечая.

Коло стола в покорі згорбився Шльома, чекаючи на прикази.

— Маєш мед?

— Мед? Знаєте, ваша милосте, — заговорив із трудом Шльома, такого меду, як у Шльоми, ніде не дістати.

Шльома трясся ввесь, як у лихоманці, і важко ловив повітря.

— Не бреши, ти песій сину! Так говорить кожен із вас. Учора дав мені Пінкас у Барі такого меду, що й свині його пити не хотіли б.