Юліан Радзикевич - Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Післав пан Калиновський із-під Черніївець пана воєводу Лянцкоронського під Стіну, містечко над Русавою, але по триденних тяжких боях пан Лянцкоронський рішив покинути облогу, бо бачив жахливі спустошення серед свого війська, головно в піхоті. Тоді пан Калиновський сам рушив на поміч. І знову прийшли дні тяжких наступів, стрілянини і жорстоких втрат. Щодня німецькі й ненімецькі піхотні реґіменти дерлися на неприступні вали твердині та складали щедру данину Марсові з власної крови. Щоночі чергувались одні алярми за одними, бо невидимі, невловимі козацькі загони вдиралися в села, де квартирували поляки, вибивали до ноги менші відділи, забирали припаси, зброю, гармати та залишали за собою страх і заповідь нового наскоку.

Зараз після зайняття Красного польовий коронний гетьман пан Калиновський доносив королеві, що самих коней дісталося їм у здобичі поверх вісімнадцяти тисяч, не враховуючи й іншого добра, якого також було доволі.

Коли ж із гнівом та соромом мусіли відступити від облоги Стіни, появилася в польському таборі гостра недостача коней, бо козаки в нічних наскоках не тільки загорнули назад колись утрачені коні, але забрали цілі стада драгунських і райтарських коней. Та й ті коні, які ще полякам залишилися, виснажені довгими походами, боями, трудами й недостачею паші, ставали з дня на день слабші. На їх хребтах під сідлами появилися глибокі рани, бо не було ні часу, ні змоги здійняти сідла та дати їм відпочинок. Щоб відбити втрати, головно в конях, рішив пан Калиновський, що виявив себе вождем, правда жорстоким, але нездібним і нерозважним, наскочити на багате місто, Ямпіль, де саме відбувався річний ярмарок.

Ямпіль здобули поляки серед ночі, без труду й награбили чимало добра, бо туди з’їхалися саме купці з цілої України, з Волощини, Молдавії, Туреччини, з Греції, Мадярщини та Вірменії.

Але заки військо в повороті дійшло назад до Черніївець, малощо осталося з награбленого там добра.

Дні спочатку були ще досить спокійні, але ночі проходили серед постійного страху. З усіх сторін доносили стежі про козацькі відділи, що ставали щораз більше зухвалі, вперті, настирливі, нахабні.

Розважніші з-поміж польських офіцерів зрозуміли, що там серед козаків сталося щось нове, що там хтось розумний, бистрий, а безпощадний, взяв у свої руки ввесь рух спротиву. І справді цей рух з дня на день ставав доцільніший і сильніший. Видно було, що діло ведеться з супротивником грізним, нещадним і немилосердним, як вони самі, невтомним, послідовним і на все рішеним.

Посеред польського війська почали розходитися слухи, які навіть найвідважнішим наганяли страх і заморожували кров у жилах. Розповідали дивні дива про духа Нечая, який появлявся серед ночі на буланому коні з закривавленою вкрай шаблею та вів козацькі відділи в бій.

Сліпий, непоборний страх обплутав забобонних вояків та їх не менше забобонних офіцерів, бо щоночі було більше таких, які клялись і присягали, що на власні очі бачили Нечая та його буланого коня.

Інші, і цих було більше, говорили, що серед напасників появлявся часто вершник, увесь у чорному наряді, на чорному коні та що цей їздець завжди був там, де наскок був найгостріший і найменше сподіваний. Були такі, що бачили цього їздця в білий день, а один навіть клявся, що бачив його зблизька, що їздець був малий ростом і замість шаблі мав за поясом сріблом ковані пістолі. Але не було такого, який, повернувшись у табір, міг похвалитися, що бачив цього їздця віч-на-віч.

Хто зустрівся з ним, не виходив живий із зустрічі. Рідко коли вдавалося захопити козаків у полон. Але навіть коли такі діставалися полякам у руки, то не вміли, чи не хотіли сказати про вершника нічого, не зважаючи на всі придумані й вишукані тортури.

І так щоночі страшив поляків дух Нечая, що, здавалося, кружляв довкола польського війська, наче дух пімсти, що раз-у-раз слав нові козацькі загони до наступу.

За дня чорний вершник, хто зна, може ще страшніший від Нечаєвого духа, пильно стежив за кожним рухом коронного війська, втискався всюди, про все розвідував і сам не знав ані страху, ні пощади.

Черкаський староста Микола Кисіль, полковник Корф, новгородський стольник Мелешко, звеногородський староста Гулевич намагалися з'ясувати вождям загрозливе положення. Але Калиновський збув їх нічим та різко відправив:

— Я вашмосців на раду не кликав!

Лянцкоронський знову тільки раменами повів, згірдно глянув на офіцерів та зневажливо відізвався: