Юліан Радзикевич: Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Відколи літописці стали записувати історію народів, такого Різдва не мала Україна. Люди не знали, що думати, чого хотіти. Впало на них із неба більше, як могли сподіватися, більш, як хотіли. Правда, були такі, які ремствували на гетьмана, що залишив Львів, не стараючись навіть його здобувати. Правда, багато нарікало, що з-під Замостя не рушив далі в глиб Польщі й не розніс цілої Польщі на вістрях шабель і списів. Але й ті, коли їм дзвони загули по Києві, коли заграли гармати на вільному замку, на вільних власних мурах, коли незліченні тисячі коней застукотіли по замерзлих вулицях прастарого золотоверхого Києва, і ті, захоплені, п'яні радістю, кричали: “Слава!” тому гетьманові, що в прибраних кармазинами санях шестернею прегарних білих коней їхав разом із єрусалимським патріярхом до Софійського Собору.

Такого свята ще Київ не знав, не переживав. Було воно несподіване, неприготоване, але тим щиріше, стихійне, з душі. Сонце грало на снігу, на панцерах, на тисячах голих клинків, на вістрях списів, на мушкетах; сонце втискалося в душі, сонце прискало з розіскрених очей.

Радість панувала всюди: і в душах, і в повітрі, і в гомоні сотень і сотень дзвонів, і в кожному вікні, умаєному, прикрашеному, і в шумі, в лопоті корогов, у музиці барабанів, труб і літаврів. Радість розливалася кругом, наче повінь, наче море, наче стихія, обіймала всіх, хто хотів тішитися і хто тількищо очі висушив із жалю за тими, яких очікувано й які не повернулися.

Лука Климовський вештався по місті, приглядався до всього, прислухався до розмов міщан, козаків, селян, стежив за довженним походом кінних і піших частин, що разом із гетьманським почтом вступили до Києва. Бачив, як вітали гетьмана на місті, як гетьман і за ним усі полковники та генеральна старшина в'їхали на Софійський майдан; як митрополит Косів разом з архимандритом Тризною й усім духовенством вийшов йому назустріч із прибраного Собору; чув промови студентів, міщан, митрополита і сам переживав те, чим виповнилися серця всіх, сам чув радість, захоплення в душі, молодість, як ніколи перед тим.

А дзвони били й били.

Ввесь Київ причепурився. З вікон звисали килими, вишивки, прапори. Гарматній гул не вгавав, ріс у силу, кріпшав. Майдан коло Собору вщерть був виповнений людьми, кіннотою, саньми. Численні прапори: генеральні, полкові, сотенні лопотіли на морозному вітрі. Сніг скрипів під ногами, а гармати не втихали.

Почалася Служба Божа. Але дістатися до Собору не було й мови. Незліченні тисячі стояли на майдані так тісно, що й клякнути не було легко. Хор співав у церкві, люди співали надворі.

Нараз тихо стало. Хор умовк, пісня вмовкла, дзвони вмовкли, гармати вмовкли. Що сталося?

— Гетьман причащається.

Припали люди на коліна, хто міг. Хто не міг, схилив голову й бився в груди.

Аж ось знову загули дзвони. Понісся голос пісні: “Тебе Бога славимо, Тебе величаємо!" Заревли гармати і люди почули, наче вони також визбулися гріхів і прийняли причастя разом із своїм гетьманом.

Те саме відчув і Климовський. Старався протиснутися крізь натовп ближче до Собору, але скоро занехав це й метушився серед юрби всіма сторонами. Куди вона, туди й він. Легше було просунутися взад і виборсатися, тож поволі він відступив на вільніше місце, де стовпище людей не було таке густе. Дістався на край майдану й тоді завернув у вулицю.

Йшов поволі, розглядаючись кругом, бо Києва не знав зовсім і тут був перший раз.

Аж ось почув голос, десь ніби над собою.

— Пане Климовський! Пане Климовський!

Розглянувся довкола, але не впізнав нікого. Мимохіть підніс очі вгору й у вікні побачив кілька жіночих облич, між ними Христі.

— Христе? Ти?

— Ходіть нагору, пане Климовський! Швидко! Швидко!

Христя була в мешканні Степаниди і звідтам бачила ввесь похід, ба навіть серед полковників спостерегла Данила. Тепер хотіла все знати. Обидві зо Степанидою засипали Климовського питаннями.

Климовський мусів їм говорити про все те, що зайшло під Пилявцями і після пилявецького погрому: як вони їхали на карках і шиях утікаючих з усіх сил ляхів; як гетьман попрямував на Львів, лишаючи Нечая під Бродами; як полковники і військо хотіли й натискали на гетьмана, щоб здобував Львів; як він не схотів на це погодитись; як рушили під Замостя; як Чорнота, Богун та інші полковники, що були при гетьмані, хотіли валити Польщу до останку; як накінець із-під Замостя війська рушили в Україну.