Іван Єфремов - На краю Ойкумени

— Такела вкусила змія в зарослях, де ми шукали чорне дерево, — сумно промовив Каві. — Ми не знали ліків, — етруск важко зітхнув, — ми кинули все і припливли сюди. Коли ми винесли його на берег, Такел уже помирав. Я покликав тебе проститися з ним… та пізно… — Каві не договорив, стискаючи руки; він схилив голову.

Пандіон підвівся. Смерть Такела здавалася йому такою несправедливою і безглуздою: загинув не в славній і битві, не в бою із звіром, а тут, у мирному селищі, біля моря, яке обіцяло йому, що він повернеться додому після всіх його доблесних подвигів, стійкої мужності у довгій дорозі. Це було особливо боляче молодому елліну. Сльози набігли на очі, і він, щоб стримати хвилювання, звернув погляд на річку. Обабіч піщаної обмілини підносилися густі зарості, які заступили зеленою стіною простір ріки. Світлий піщаний бугор був наче в широких воротах. На узліссі росли білі дерева, корячкуваті і в суччях, з дрібним листям. Усі гілки цих дерев були уквітчані пушистими стрічками ясночервоних квітів, [131] Комбрет їх плоскі перисті скупчення здавалися смугами із поперечних коротких рисочок, нанизаних на тонкі стебла, які то згиналися вниз, то стриміли прямо вгору до неба. Квіти вилискували багрянцем, а білі дерева горіли в зелених воротах, як похоронні смолоскипи біля воріт Аїду, [132] Аїд — підземне царство, в уявленні еллінів, куди потрапляють душі померлих після смерті. куди вже прямувала душа небіжчика Такела. Поволі котилася мутна олов'яна вода ріки, змережана обмілинами жовтих пісків. Сотні крокодилів лежали на піску. На найближчій від! Пандіона косі кілька величезних ящірів уві сні порозкривали Широкі пащі, які на сонці здавалися чорними плямами, облямованими білим клинням страшних зубів. Тіла крокодилів широко розпливались на піску, мовби розплюснуті власною вагою. Поздовжні складки лускатої шкіри черева облягали плоскі спини, утикані рядами шипів, світліших, ніж чорнуватозелені проміжки між ними. Лапи з недоладно вивернутими назовні суглобами потворно розкидались у сторони. Іноді якийсь ящір ворушив довгим гребенястим хвостом, штовхаючи іншого, і той, потривожений, уві сні, закривав свою пащу з гучним стуком, що аж лунав по річці.

Товариші підняли померлого і мовчки понесли до селища під тривожними поглядами жителів, які збіглися сюди. Пандіон ішов позаду, нарізно від Каві. Етруск вважав себе винним у загибелі лівійця, бо справу з розшуками чорного дерева затіяв він. Каві простував збоку сумної процесії, покусував губи і куйовдив бороду.

Пандіона також мучила совість. Він теж почував себе винним. Негаразд було те, що він захопився зображенням коханої дівчини, коли йому треба було створити щось на спогад про бойову дружбу різних людей, які пройшли: всі випробування в тужні дні важкого походу; коли загрожували смерть, голод і спрага. «Як мені це і не спало на думку найперше?» запитував себе молодий еллін. Чому він забув про дружбу, що виникла в боротьбі за свободу? Невипадково він зазнав невдачі — боги покарали його за невдячність… То нехай сьогоднішнє горе навчить бачити краще…

Низькі ліловосірі хмари важко вповзали на небозвід, збивалися в густу купу, мов стадо буйволів. Почулось глухе рокотання. Наближалася злива, люди поспішно втягували в хатини порозкидані навкруги речі.

Ледве Каві і Пандіон встигли сховатися в своєму житлі, як у небі перевернулась велетенська чаша, рев падаючої води заглушив гуркіт грому. Злива скінчилася швидко, як завжди, терпко пахли у посвіжілому, вологому повітрі рослини, слабо дзюркотіли незліченні струмочки, що стікали до річки і до моря. Мокрі дерева глухо шуміли від вітру. Їх шум був суворий і сумовитий, він нічим не нагадував швидкого шелесту листя в сухі, погожі дні. Каві прислухався до голосу дерев і несподівано сказав:

— Я не прощаю собі смерті Такела. Винний я: ми пішли без досвідченого провідника, ми чужі в цій країні, де недбалість призводить до загибелі. І що ж, у нас нема чорного дерева, а один з кращих товаришів лежить під купою каміння на березі… Дорого обійшлася моя дурість… І я не зважуюсь тепер іти знову. Платити синам вітру нам нема чим.

Пандіон мовчки дістав із свого мішечка жменю блискотливих каменів і поклав їх перед етруском. Каві схвально захитав головою, потім на Його обличчі раптом з'явився вираз сумніву.

— Коли сини вітру не знають ціни цих каменів, вони можуть відмовитися взяти їх. Хто чув про такі камені в наших землях? Хто купить їх, як коштовності? Хоч… — етруск замислився.