Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

Франта з Петром, покинувши боротися, тихо сиділи долі й важко відсапувалися.

— От бач, — сказав Франта. — Я, мовляв, приніс тобі бабські балачки, і душа в мене заяча. І мав би соромитись. І повівся боягузливо. Не треба виправдовуватись, я такий вельможний пан, що прощаю тобі. Султан задер ноги, ти це чув на власні вуха. То може, повіриш і в те, що я тобі ще казав: і твоя Лейла, і твій тесть уже на тому світі, та й кожен, про кого знали, що він хоч трохи тобі допомагав? Коли й тепер ти хочеш пливти далі до Стамбула…

Петр, посинілий, як один з тих небіжчиків, про яких мовилося, звівсь на коліна й почав мовчки обома руками здирати з себе парчеві шати першого радника його величності; а Франта Ажзавтрадома, якому ця розпачлива Петрова поведінка трохи зсунула камінь із серця, провадив уже лагідніше, що Петрові кінець кінцем не треба так брати до серця все це, бо сталося воно за його відсутності, тож він не має за що собі докоряти; винен тут, власне, сам замордований султан, який з незрозумілої слабодухості не наважився виконати заповідь, дану всім владарям турецької імперії: перейнявши владу, негайно винищити всіх своїх родичів.

Нарешті Петр, що й не чув Франтиних розумних слів, промовив, хоч і неголосно, але твердо:

— Моєї голови прагне Мустафа, ота кривонога почвара. Я ж із першої хвилини знав, що він наробить мені лиха. І папа теж домагався моєї голови. Дякую вам, панове, за таку увагу і навіть не питаю, чи ця честь не завелика для мене. Я знаю й розумію, що моя голова заважає вам і дратує вас, проте ні тому, ні другому не дам такої втіхи — відтяти її.

Говорячи так, Петр дер на клапті своє турецьке вбрання, а як подер його все й лишився в самій білизні, то підійшов до шафи в стіні каюти й почав одягатись у приношену одіж мандрівного дворянина, придбану колись у Франції, в підгірському місті Ніорі.

— Ні, ще не всьому кінець, — мовив він, і його обличчя знов набуло здорової, природної барви. — Бо я, Франто, й після султанової смерті не лишився самотній і покинутий. А ще маю могутнього, розумного друга й спільника, близько знайомого з папою й з усіма європейськими можновладцями, — такого собі патера Жозефа, чиє головне прагнення в житті — розпочати хрестовий похід проти Туреччини. Досі це йому не вдавалось: папа й державці, надто зайняті себелюбними замірами, лишалися глухі до його закликів. Та коли тому патерові-фанатикові подасть руку така людина, як я, Петр Кукань з Куканя, і коли я ще й скористаюся прихильністю французького короля, якому сам уклав скіпетр у руку, — з цього вийде такий хрестовий похід, якого світ не бачив. Отже, власне, тільки й сталося, що осереддя моєї політики переміститься з Туреччини до Франції і мої зусилля відвернути братовбивчу війну, що назріває в Європі, досягнуть мети, бо воєнне напруження буде спрямоване вбік, проти турків, а їх таки треба стерти з лиця землі, нічого кращого вони не варті.

Поки він так говорив, надворі пролунав якийсь наказ, потім тупіт і рипіння дощок.

— Той твій патер Жозеф у Франції? — спитав Франта.

Петр підтвердив.

— А що?

— Та просто так, хотілося знати, — відповів Франта. — Бо мені цікаво, як ти до тієї Франції потрапиш.

— Не розумію, — сказав Петр. — Потрапив же я з Франції сюди, то чого б не потрапити назад до Франції?

Франта відповів, що є одна тонка різниця. Коли Петр плив із Франції до Туреччини, за його голову не було призначено нагороду в мільйон цехінів, чи принаймні на цьому судні про це ніхто ще не знав. А мільйон цехінів — страшенні гроші. Франта б дуже здивувався, якби нікому на судні не закортіло здобути її.

— Я не лякався Бастілії, катівні, плахи, — сказав Петр. — Думаєш, злякаюсь кількох матросів?

— По-моєму, річ не в тому, злякаєшся ти чи не злякаєшся. Один злякався, то йому відірвали голову, а другий не злякався, то відірвали зад. Чи, може, навпаки було — я таких дрібниць не пам’ятаю. Що ж до мене, то я б не хотів довго затримуватись на цьому судні. Ти обіцяв попросити капітана…

— Спробую, — сказав Петр і вийшов з каюти.

Капітан Ванделаар проходжав на шкафуті з люлькою в зубах, склавши руки за спиною, і наглядав, як два матроси напинають верхнє вітрило на задній щоглі. «Дульсінея» погойдувалась на гладіні затоки, ледь помітно віддаляючись від пристані.

— Ви чогось хочете, мосьє де Кюкан? — звернувся капітан до Петра, коли той підійшов до нього. Ванделаар і перше не був товариський та балакучий, а тепер аж холоду нагонив своєю стриманістю.