Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

Відчуваючи, що ось-ось лусне, він схопився, щоб полегшити душу другою альтернативою, тобто вдаритись головою об стіну, але вчасно усвідомивши, що то була б слабодухість, нікому не корисна і негідна його, махнув рукою й упав назад у м’яке крісло.

— «Ніколи не кажи: «я втратив те чи те», — промовив він трохи згодом, — а кажи: «я його повернув». Помер твій друг? Ти його повернув. Померла дружина? Ти її вернув. Позбувся майна, влади, титулів, сили? Що ж, і їх ти повернув. Тільки, скажеш ти далі, негідник той, хто все це у мене забрав. Та чи не однаково тобі, хто він? Поки в тебе щось зостається, дбай про нього так, як подорожні дбають про заїзд, де ночують, тобто як про щось чуже». Приблизно так говорив стоїк Епіктет, і нема сумніву, що це мудрі слова і що сам він мав з них багато розради. Та що вдієш, Епіктет був раб, і навіть гірше — раб, що змирився зі своєю долею. Він мав збоченого господаря, що любив задля розваги мучити його. І коли одного разу затиснув йому ногу в лещата, Епіктет спокійно сказав: «Обережно, бо нога переломиться». І справді нога переломилась. «От бач», — сказав тоді Епіктет.

— Принаймні не мусив потім працювати, а лікувався, — сказав Франта; він, одягнений, вигідно розлігся на Петровій постелі.

— Мабуть, погано лікувався, бо довіку лишився кульгавим, — відказав Петр. — Такої байдужості до власної нещасної долі я не можу терпіти. Мені куди любіший Марк Аврелій — правда, теж стоїк, як і Епіктет, але принаймні імператор. От він учинив, як я: відібрав у своїх придворних коштовності, бо потребував грошей на війну. А один його вислів мені подобається особливо: «Будь пихата, дуже пихата перед собою, душе моя!» Але годі вже про стоїків.

Те, що мені згадались саме вони, є для мене мірилом глибини мого падіння, бо що ти не кажи, а стоїцизм — це забавка для невдах.

(Франта й на думці не мав щось сказати, бо вже спав.)

А далі все закрутилося колесом.

Пополудні, як звичайно, юнга Беппо приніс Петрові та Франті до каюти їжу, яка після відплиття з Родосу була що день то скупіша; цього разу — трохи юшки з риби, по тоненькій скибочці веронської ковбаси і по сухарю. Беппо, звичайно прудкий наче вуж, того дня, видно, мучився від морської хвороби, бо личко мав землисте, губи сині, під очима жовті плями, насилу тягав ноги.

Петр, що любив жвавого підлітка-італійця, спитав, що з ним, і Беппо, стримуючи сльози, відповів жалісно:

— Живіт болить і дуже мені зле, пане. Ви краще не їжте цієї юшки. Бо я у вас обох висьорбав половину, і мені зразу стало недобре.

І впав навколішки.

— Ой, я більше не можу! — кричав він і молотив по підлозі кулаками. — Я більше не можу!

Франта ступив до нього й щосили надушив йому на живіт, щоб викликати блювоту, та Беппо тільки тихо застогнав, двічі-тричі судомно тіпнув плечима й упав, знерухомівши.

— Кінець, — сказав Франта. — Це отрута для щурів, знайоме діло.

Петр підвівся.

— Так, отрута для щурів, — мовив він. — І мені вона знайома, я ж сам був щуроловом. І коли я вже не права рука султана, то знову став, ким був: щуроловом. Я втратив Лейлу, що її кохав, утратив султана, що його любив, і мені лишилось одне.

— І що ж воно? — спитав Франта.

— Огида й ненависть до щурів, — відповів Петр. І заходився набивати пістолі. — Озбройся й ти, треба постріляти їх усіх, — сказав він. — Смерті цього хлопця я їм не подарую. Їх зосталося всього троє, а в нас чотири пістолі, тож один раз можеш схибити.

— Або ти, — зауважив Франта.

— Я ніколи не схиблю, — запевнив Петр.

— Але як же ми попливемо далі без команди? — спитав Франта.

— Краще без команди, ніж з такими падлюками, — відповів Петр. — Капітана маємо, і під його орудою ми вдвох зможемо чимало. До Реджо якось доберемося, а там побачимо. Пістолі готові?

Франта підтвердив, і Петр — один пістоль за поясом, другий у руці — підняв мертвого Беппо і, несучи його однією рукою, ніби щось невагоме, вийшов із Франтою з каюти. А тільки-но переступив поріг, побачив, що сцена для майбутньої трагедії вже готова: море, ніби розгніване тим, що діялось на «Дульсінеї», було похмуре й лихе, і небо теж було лихе, сповите низькими чорними хмарами, між якими де-не-де просвічували зловісні зеленаві плями. «Дульсінея», кермована капітаном Ванделааром, що сам стояв за стерном, то злітала на водяні гори, то западала в прірви між ними, на саме дно, а свист вітру скидався на здушене голосіння. Обидва моряки, що лишились у команді, гойдалися серед снастей на грот-щоглі, видираючись до вітрил, які капітан наказав згорнути.