Владімір Нефф - Прекрасна чаклунка

На палубі «Дульсінеї», жалюгідно безсилої й мізерної супроти розкішного купецького корабля, що наближався до неї й легко міг би її розтоптати, як сказав би по-суходільному Франта, стояло двоє чоловіків — один куций, другий високий і стрункий; Франта ще не бачив виразно його обличчя, але здогадувався, що то сам Петр, мосьє Кюкан. Ще добре, подумав він, що ці лобурі не знають, кого везуть. Високий начебто дивився на їхній човен у зорову трубу; тоді віддав її своєму куцому сусідові й зник з палуби. В ту мить купецький корабель, що кинув середній якір сажнів за сто від правого борту «Дульсінеї», двічі вистрелив з гармати, а на його передній щоглі весело замайорів вимпел у синю смужку — як відомо, знак, що капітан наймає людей.

Це вже було щось гірше, ніж невдача, це було хамство й глум долі, удар нижче пояса, плювок межи очі Франті. І він так розлютився, що ладен був задушити моряків, які везли його своїм вертким, огидно хитким човником. «Навіщо вони по мене припхалися, — думав він, — навіщо озвались до мене, хоч я спокійно пив своє вино й нікого ні про що не просив? Вони ж могли б мене проминути, і я б ніколи з ними не здибався, й ніколи б їх не побачив, і ніколи б не довідався, кого вони везуть на своїй паршивій, сто сот разів проклятій шкаралупці, і мав би чисте сумління, а Петр хай би рятувався, як сам знає, я б не був при тому і вважав його за мертвого, може, й поплакав би за ним, але найнявся б на оцей гарний великий корабель, де серед пасажирів, певно, нема стратенців, тринадцять разів убитих і все ж таки живих, і пливе він напевно не до Стамбула, а до Венеції, в найгіршому разі до Генуї, сто сот чортів йому в пельку». Франта в своїй роздвоєності подумав і про те, що можна ще вистрибнути з човна й утекти плавом, але зразу й відкинув цю думку, бо з подивом усвідомив: навіть якби це вдалося — в що годі повірити, бо веслярам досить було б при першій спробі дати йому веслом по голові, — він ніяк не може скасувати чи затерти той факт, що він, Франта, з н а є, де Петр, у якому той становищі, і що зі смертельної небезпеки, в яку попав, Петр може виплутатись лише тоді, коли Франта вчасно його остереже. І син повії Ажзавтрадома скорився своїй долі; коли човен пристав до борту «Дульсінеї», він разом з трьома моряками моторно видерся мотузяним трапом на палубу.

Капітан мовчки оглянув його, а почувши рапорт стерничого, що когось більш підхожого, тобто досвідченого моряка, не пощастило знайти в усьому місті, сказав до Франти:

— Гаразд. Ви знаєте нашого пасажира, його вельможність пашу Абдуллу?

У Франти затремтіли коліна.

— Не знаю, — відповів він.

Капітан допитливо глянув йому в обличчя.

— Дивно… Він хоче з вами поговорити. Ви його знайдете в першій каюті на кормі. Потім з’явитесь на камбуз, будете за юнгу. Ідіть!

Добре знаючи свого приятеля, Франта з острахом подумав, що зустріч із Петром не буде одною з тих приємних подій, про які ми й через багато років згадуємо охоче, з розчуленою усмішкою, — і не помилився. Коли, приголомшений тим, що капітан «Дульсінеї» знає, хто такий мосьє Кюкан, він — не знаючи, що у вищих колах у двері не стукаються, а шкрябаються — постукав у двері Петрової каюти й увійшов. Петр у розкішних шатах із білої, перетканої срібними нитками парчі, в тюрбані й вишуканих капцях із білої м’якої шкіри, з загнутими вгору носками, сидів у м’якому кріслі, міцно пригвинченому до підлоги, і його засмагле обличчя було застигле, холодне й грізне.

— Пашо Ібрагіме, — сказав він по-турецькому, — сподіваюся, ви зумієте належно пояснити, чому опинились на цьому судні.

На це Франта, охоплений здоровою злістю, вимовив по-чеському, жаргоном празьких вулиць, коротку й гостру фразу, що сучасною мовою звучала б десь отак:

— Але взагалі ти нормальний, правда?

Це вплинуло: не те що Петр, почувши солодкі звуки рідної мови, злагіднів або хоч трохи пом’якшив холодний вираз, але він принаймні зробив щось таке, чого не зробив би, якби хотів і далі поводитись мов турецький вельможа. Він схопивсь і розкричався на Франту теж по-чеському:

— Генерале Ібрагіме, я знов питаю вас, і питаю не в жарт, чого вам тут треба і як ви сюди потрапили!

Благодійна злість іще кипіла у Франтиних грудях.

— Ой, Петре, вгамуйся і не кричи так, бо я з тихої родини, — сказав він. — Хіба сам не бачиш — я просто вийшов прогулятись та знічев’я дійшов аж до Родосу, а як почув, що ти сидиш тут на судні в м’якому кріслі, то й подався до тебе з дипломатичним візитом.