Минуло три роки. Питання про спорудження нового корабля. Ухвалене рішення. Розквіт колонії. Корабельня. Холоди в Південній півкулі. Пенкроф згоджується. Праннябілизни. Гора Франкліна.
Минуло три роки відтоді, як колишні військовополонені втекли з оточеного Річмонда. Скільки разів за ті роки вони згадували незабутню батьківщину!
Вони не сумнівалися в тому, що громадянська війна давно закінчилась, не допускаючи й думки, що справедлива справа північних штатів не перемогла. Але чого коштувала та жахлива війна? Скільки було пролито крові? Хто серед друзів і знайомих поліг на полі бою? Ось про що часто розмовляли колоністи, не знаючи, чи скоро настане день, коли вони побачать рідний край. Повернутися туди хоча б на кілька днів, відновити зв’язок зі світом, з людьми, встановити постійне сполучення між вітчизною й островом… Після цього друзі ладні були провести довгі роки в заснованій ними колонії, яка тоді залежала б від метрополії, й, можливо, ті роки стали б найкращою, найщасливішою порою в їхньому житті. Невже все те було тільки примарною мрією?
А втім, вона могла здійснитися тільки у двох випадках: якщо у води острова Лінкольна зайде коли-небудь якийсь корабель або якщо колоністи самі збудують судно, спроможне витримати тривалий морський перехід і допливти до найближчої землі.
– Якщо тільки наш заступник не знайде іншого способу, аби допомогти нам повернутися на батьківщину! – казав Пенкроф.
І справді, Наб і Пенкроф ніскілечки не здивувалися б, якби їм раптом повідомили, що в порту Повітряної Кулі або в Акулячій затоці на них чекає трьох– або чотирьохсоттонний корабель. Почувши це, вони й оком не змигнули б. Але Сайрес Сміт, бувши не таким легковірним, порадив їм спуститеся з небес на землю і подумати про спорудження корабля; то була дуже невідкладна справа, адже вони мали якнайшвидше відвезти на острів Табор записку, в якій указали б, де тепер перебуває Айртон.
«Бонавентура» вже не було, а спорудження будь-якого судна потребувало щонайменше шість місяців. Тим часом надходила зима, і до весни, звичайно, нічого було й думати про морське плавання.
– Таким чином, ми маємо досить часу, – казав інженер Пенкрофу. – Мені здається, друже, треба цим скористатися, щоб збудувати судно більшого розміру, ніж наш колишній «Бонавентур». Я не дуже вірю в те, що шотландська яхта прибуде ще раз до Табору. Може навіть статися, що вона побувала вже на острівці і, не знайшовши там слідів Айртона, повернулася назад. Маючи це на увазі, чи не краще збудувати таке судно, на якому можна було б здійснити перехід до Нової Зеландії або до Полінезійського архіпелагу? Як ви гадаєте?
– Гадаю, пане Сайресе, – відповів моряк, – що ми так само можемо збудувати великий корабель, як і малий. Нам не бракує ні дерева, ні інструментів. Все це лише питання часу.
– А скільки його потрібно, щоб спорудити судно на двісті п’ятдесят – триста тонн? – запитав Сайрес Сміт.
– Щонайменше сім-вісім місяців, – відповів Пенкроф. – Але не треба забувати, що йде зима, а під час великих холодів важко тесати дерево. Взявши до уваги кілька тижнів змушеного простою, треба буде лише радіти, якщо пощастить спустити судно на воду в листопаді.
– Що ж, – зауважив Сайрес Сміт, – це якраз найкращий час для морської подорожі на острів Табор або у ще віддаленіші краї.
– Ваша правда, пане Сайресе, – відповів моряк. – Робіть креслення, ми всі готові до роботи. Не сумніваюся, що Айртон дуже допоможе нам у цьому ділі.
Порадившись, колоністи схвалили інженерів задум; ідея справді була чудова. Правда, спорудження великого судна водотоннажністю в двісті– триста тонн – нелегка справа, та колоністи вірили у свої сили й мали повне право на те – про це свідчили вже досягнуті ними успіхи.
Сайрес Сміт відразу взявся готувати розрахунки і креслення для спорудження судна. Тим часом його друзі рубали й перевозили дерева, що повинні були піти на вигнуті шпангоути, набір судна і його обшивку. Ліси Далекого Заходу дали їм найкращі для кораблебудування породи дуба й береста. Скориставшись просікою, прорубаною під час останньої експедиції, колоністи проклали у лісі шлях, який назвали дорогою Далекого Заходу; тією дорогою колоди підвезли до Комина і влаштували там корабельню. Щоправда, дорога аж надто петляла, бо пролягла там, де вирубувались дерева, та все ж таки завдяки їй значна частина півострова Звивистого стала набагато доступнішою.
Читать дальше