Жуль Верн - Таємничий острів

До 15 травня на стапелях уже заклали кіль майбутнього корабля, і незабаром на кінцях кіля, майже перпендикулярно до нього, виросли міцно посаджені в пази форштевень і ахтерштевень. Дубовий кіль мав сто десять футів у довжину, отож середню частину судна можна було довести до двадцяти п’яти футів. Але то було все, що теслярі встигли зробити до настання холодів. Наступного тижня вони поставили ще перші кормові шпангоути і мусили припинити роботи.

Під кінець місяця погода геть зіпсувалася. Вітер віяв зі сходу і часом досягав ураганної сили. Інженер навіть занепокоївся, чи не повалить вітер навісів біля корабельні; для них вибрали найзручніше місце, поблизу Гранітного Палацу, але під час бурі острівець Порятунку не дуже захищав узбережжя, – гнані вітром хвилі докочувались аж до гранітних круч і розбивалися біля їх підніжжя.

На превелике щастя, тривога Сайреса Сміта виявилась марною. Вітер переважно віяв з південного сходу, і Гранітний Палац був захищений виступом мису Знахідки.

Пенкроф і Айртон, два найстаранніші будівничі, працювали на корабельні так довго, як тільки було можливо. Вони не боялися ні вітру, який куйовдив їм чуприни, ні дощу, який проймав до кісток, вважаючи, що молоток б’є однаково і в гарну днину, і в негоду. Але коли вдарили морози, дерево затверділо, наче залізо, стало дуже важко його тесати, і 10 червня будівництво судна припинилося остаточно.

Взимку Сайреса Сміта і його друзів не могли не дивувати сильні морози на острові Лінкольна. Середня зимова температура тут нагадувала температуру в штатах Нової Англії, що лежать приблизно на такій самій відстані від екватора, як і острів Лінкольна. У Північній півкулі, принаймні в тій її частині, яку займають Нова Англія й північна смуга Сполучених Штатів, це явище пояснюється пласким рельєфом приполярних земель, завдяки якому на них вільно віють північні буревії; для острова Лінкольна таке пояснення не пасувало.

– Давно доведено, – сказав якось Сайрес Сміт друзям, – що на тих самих географічних широтах острови й прибережні краї менше страждають від холоду, ніж континентальні землі. Я, наприклад, часто чув, що в Ломбардії зими суворіші, ніж у Шотландії. Це пояснюється тим, що взимку море віддає накопичене за літо тепло. З цього погляду острови перебувають у найвигідніших умовах.

– Пане Сайресе, але чому ж острів Лінкольна не підпадає під загальне правило? – запитав Герберт.

– Це важко пояснити, – відповів інженер. – На мою думку, це пов’язано скоріше з тим, що наш острів у Південній півкулі, а вона, як тобі відомо, холодніша за Північну.

– А й справді, – зауважив Герберт, – на півдні Тихого океану плавучі льоди зустрічаються в нижчих широтах, ніж на півночі.

– Я це бачив на власні очі! – сказав Пенкроф. – Коли я служив на китобійному судні, ми якось зустріли плавучу кригу аж на траверзі мису Горна!

– У такому разі морози, що аж тріщать узимку на нашому острові, можливо, пояснюються тим, що неподалік плавають айсберги і навіть утворилися крижані поля, – сказав Гедеон Спілет.

– Цілком можливо, що ваше припущення відповідає істині, дорогий Спілете, – відповів Сайрес Сміт, – і саме цим пояснюються тутешні морози. Та існує й інше цілком наукове тлумачення причин, чому Південна півкуля холодніша за Північну: оскільки влітку сонце стоїть ближче до Південної півкулі, то взимку, природно, воно відступає далі. Через це й велика різниця в середній температурі зими та літа. Згадайте: на острові Лінкольна зима холодна, зате літо спекотне.

– А скажіть мені, пане Сміте, – суплячись, промовив Пенкроф, – чому так кепсько, як ви кажете, влаштовано нашу півкулю? Це ж несправедливо!

– Любий Пенкрофе, – сміючись, відповів інженер, – справедливо це чи несправедливо, – так влаштовано світ! І ось чому: орбіта, по якій рухається Земля навколо Сонця, являє собою не коло, а еліпс, що відповідає одвічним законам механіки, тому в своєму річному русі вона то віддаляється від Сонця на найбільшу відстань – перебуває в афелії, – то наближається до нього на найменшу відстань – вступає у перигелій. Але саме під час південної зими Земля перебуває у найвіддаленішій точці від Сонця, отож не дивно, що зими тут такі люті. Тут, любий Пенкрофе, ніхто нічого не може вдіяти; і найученішим мужам на Землі ніколи не пощастить будь-що змінити у влаштуванні Всесвіту, створеного Всевишнім.

– А все ж таки дивно, – додав Пенкроф, якому вочевидь важко було змиритися із неминучістю. – Людство накопичило стільки звань! Якби, пане Сайресе, все записати, ото груба була б книга!