Жуль Верн - Таємничий острів

– Атож, треба знайти, – відповів Сайрес Сміт. – Але тепер і я гадаю, що надлюдину, яка має таку могутність і здатна творити такі дива, ми знайдемо лише тоді, коли вона сама того захоче.

Оте невидиме заступництво, що зводило нанівець усі їхні намагання, і розчулювало, й дратувало водночас. Свідомість власного безсилля перед лицем могутності тієї таємничої сили було образливим для гордої людини, а у великодушності їхнього заступника, що не давав їм найменшої можливості висловити свою вдячність, було щось зневажливе. Це в інженерових очах зменшувало цінність отієї добродійності.

– Треба знайти, – повторив він, – і дай Боже, щоб нам пощастило довести нашому гордому покровителю, що ми здатні відчувати вдячність! Я віддав би півжиття, аби мати можливість, у свою чергу, зробити йому якусь хоча б і невелику послугу.

Від цього дня пошуки таємничого заступника стали єдиною турботою жителів острова Лінкольна.

Вони прагнули будь-що знайти ключа до розгадання таємниці, дізнатися ім’я людини, яка мала справді незбагненну, надприродну могутність.

За хвилину колоністи пішли до хатини, і їхнє піклування швидко повернуло Айртонові душевні і тілесні сили.

Наб і Пенкроф перенесли трупи піратів до лісу, чимдалі від загону для худоби, і закопали їх глибоко в землю.

Потім Айртонові розповіли про все, що сталося, поки він був у піратському полоні. Він тоді довідався і про Гербертове поранення, і про всі випробування, які випали на долю колоністів, котрі вже не сподівалися побачити його серед живих, бо мали всі підстави боятися, що каторжани давно безжально вбили його.

– А тепер, – сказав під кінець Сайрес Сміт, – ми мусимо нарешті виконати свій обов’язок. Пів справи зроблено. Проте якщо нам уже нема чого боятися піратів і ми знову стали господарями на острові, то це не наша заслуга.

– Гаразд! – відповів Гедеон Спілет. – Обшукаймо весь лабіринт відрогів гори Франкліна! Обшукаймо кожну тріщину в ґрунті, кожну печеру! О, я гадаю, жоден журналіст не мав іще нагоди розплутувати таку захопливу, незвичайну загадку!

– І ми не повернемося до Гранітного Палацу, доки не знайдемо свого заступника? – запитав Герберт.

– Авжеж! – відповів інженер. – Ми зробимо для цього все, що в людських силах!.. Але повторюю: нам пощастить знайти його лише в тому разі, якщо він сам того захоче!

– То ми залишимося у загоні для худоби? – запитав Пенкроф.

– Так, у загоні для худоби, – відповів Сайрес Сміт. – Провіанту тут доволі, і, крім того, ми перебуваємо якраз у центрі місцевості, де мусимо провести пошуки. До того ж звідси будь-коли можна поїхати возом до Гранітного Палацу.

– Слушно, – сказав моряк. – Тільки дозвольте нагадати вам…

– Що саме?

– Що ми відклали до літа нашу морську подорож, а літо вже настало.

– Яку ще морську подорож? – запитав Гедеон Спілет.

– На острів Табор! – відповів Пенкроф. – Хіба ви забули? Ми ж повинні залишити там записку, що Айртон та й ми самі перебуваємо на острові Лінкольна, і вказати в ній координати острова на випадок, якщо прийде шотландська яхта! Аби тільки не спізнитися…

– Але на чому ви, Пенкрофе, збираєтесь пливти туди? – запитав Айртон.

– Як на чому? На «Бонавентурі»

– На «Бонавентурі»? – вигукнув Айртон. – Його давно немає!

– Мого «Бонавентура» вже немає?! – закричав Пенкроф, схопившися на ноги.

– На жаль, немає, – відповів Айртон. – Тиждень тому пірати знайшли його в порту Повітряної Кулі, вийшли в море і…

– І що?.. – завмираючи від хвилювання, перепитав Пенкроф.

– Боба Гарвея з ними не було, вести судно вони не вміли… От і напоролися на рифи… Ваш бот розбився вщент!

– Негідники! Мерзотники! Падлюки! – кричав моряк.

– Пенкрофе, – сказав Герберт, узявши моряка за руку, ми збудуємо судно більше і краще, ніж попереднє. Тим паче, що тепер у нас є всі залізні частини й оснастка з піратського брига.

– А ви знаєте, – сумно мовив Пенкроф, – що треба не менш як п’ять-шість місяців, щоб збудувати бот тоннажністю тридцять-сорок тонн?

– Часу в нас удосталь, – сказав журналіст. – Тільки цього року вже не доведеться з’їздити до острова Табор.

– Не журіться, Пенкрофе, – додав інженер. – Нічого не зробиш, треба змиритися. Сподіваюся, така відстрочка не завдасть нам шкоди.

– Бідний «Бонавентур»! Мій бідний «Бонавентур»! – побивався Пенкроф, приголомшений втратою судна, яким так пишався.

Знищення «Бонавентура» було справді відчутним ударом для колоністів. Тому вони ухвалили почати спорудження нового судна, щойно повернуться до Гранітного Палацу. Тепер у них зосталося одне завдання – обстежити всі закутки острова.