Жуль Верн - Таємничий острів

Аби зрозуміліше все пояснити своїм друзям, Сайрес Сміт намалював приблизну карту плоскогір’я, і всім відразу став ясним його задум. Тож колоністи схвалили інженерів план, а Пенкроф, стрясаючи сокирою, вигукнув:

– Уперед! На будівництво мосту!

То була найневідкладніша справа. Колоністи вибрали дерева, повалили їх, обрубали гілки, розпиляли стовбури на балки, бруси і дошки. Міст мав бути нерухомим з правого боку річки Вдячності, а ліва його половина мусила підніматися за допомогою противаг, як ворота в деяких шлюзах.

Звісно, робота була складна і, хоч як уміло її виконували, потребувала чимало часу, бо в цьому місці ширина річки Вдячності сягала вісімдесяти футів. Спочатку колоністи мусили забити у дно річки палі, на яких мала лежати нерухома частина мосту, а для цього довелося спорудити копер. Палі повинні були служити за опору мосту, який витримував би досить велике навантаження.

На превелике щастя, колоністам не бракувало ні знаряддя для обробки дерева, ні цвяхів, ні кмітливості, ні бажання якнайшвидше дати лад початій справі: до того ж інженер був добрим фахівцем, а його товариші за сім останніх місяців набули багато корисних навичок. Варто сказати, що Гедеон Спілет не пасував перед товаришами, навіть більше – він змагався у спритності з моряком, котрий ніколи не чекав такої вправності від газетяра.

Побудова мосту через річку Вдячності тривала три тижні, й усі трудилися, не покладаючи рук. Обідали вони, де й працювали, і завдяки гарній ясній погоді повертались додому аж на вечерю.

За цей час поселенці дійшли висновку, що дядечко Юп дедалі більше звикає до нових умов життя та до своїх хазяїв, з яких він не спускав жвавих цікавих очиць. Проте обачний Пенкроф цілком слушно ще не знімав із нього всіх пут, а вирішив зачекати кінця роботи, коли вони відокремлять плоскогір’я від решти острова. Топ і Юп заприятелювали і залюбки бавилися разом, хоча Юп, і граючись, не втрачав поважності.

20 листопада колоністи закінчили будувати міст. Його звідна частина, врівноважена противагами, підіймалася й опускалася дуже легко, потребуючи для цього зовсім невеликих зусиль; між краєм опори, на яку лягав її рухомий кінець, і її шарніром відстань сягала двадцяти футів і була неподоланною для будь-яких звірів.

І тоді колоністи подумали, чи не вирушити вже по оболонку аеростата, – їм не терпілося перенести її в безпечне місце; але для цього треба було перетягти возика в порт Повітряної Кулі, а перед тим – прокласти шлях крізь лісові хащі Далекого Заходу. Це вимагало немало часу. Отож спочатку Наб і Пенкроф сходили в розвідку; відвідавши бухту, вони переконалися, що з полотняними припасами зовсім нічого не сталося в тій печері, де їх заховали; після цього колоністи спільно вирішили спершу завершити всі роботи, пов’язані з перетворенням плоскогір’я Широкий Обрій у захищений водою острівець.

– Це дасть нам змогу, – сказав Пенкроф, – улаштувати там пташник, – не буде страху, що прийдуть лисиці або наскочить якась інша капосна звірина.

– А крім того, – додав Наб, – ми зможемо скопати землю, пересадити ближче деякі плодові дерева й кущі…

– І скопати наше друге пшеничне поле! – переможно вигукнув моряк.

Річ у тім, що перше поле з єдиним зернятком завдяки Пенкрофовому догляду дало чудові сходи. З нього вродили напророковані Сайресом Смітом десять колосків; кожен колосок дав вісімдесят зернят, тобто разом – аж вісімсот зерен, до того ж тільки за півроку, що провіщало протягом одного року два врожаї пшениці.

Задля перестороги із восьмисот зернят п’ятдесят про всяк випадок було заховано, а решту колоністи мали висіяти на новому полі, та ще й не менш пильно, ніж попереднє єдине зернятко.

Скопавши й обробивши поле, колоністи обгородили його міцним частоколом із високих гострих кілків, через який не могли перебратися будь-які чотириногі. Птахів мали відлякувати деренчала та страшні опудала, витворені фантастичною уявою моряка. Усі сімсот п’ятдесят зерен обережно вклали в рівні борозенки; решту справи мусила довершити природа.

21 листопада Сайрес Сміт став креслити план рову, що мав відокремити плоскогір’я із заходу, – від південного краю озера Гранта до першого коліна річки Вдячності. Там на два-три фути лежав родючий ґрунт, а під ним – кам’яний масив. Тож знову довелося готувати нітрогліцерин, дія якого відома. Тож не минуло й два тижні, як у твердому ґрунті плоскогір’я з’явився рів завширшки дванадцять і завглибшки шість футів. Так само зробили ще один отвір у кам’яному березі озера, і вода, ринувши в нове русло, потекла в річку Вдячності; нову протоку назвали Гліцериновим струмком. Як і передбачав інженер, вода в озері трохи спала, але майже непомітно. Нарешті, аби замкнути водяне кільце, значно розширили русло струмка, що впадав у море, і добре укріпили його береги подвійними рядами забитих у пісок кілків.