У першій половині грудня колоністи закінчили всі ці роботи, й оточене водяним поясом плоскогір’я Широкий Обрій, що формою нагадувало неправильний п’ятикутник із периметром близько чотирьох миль, було захищене від будь-якого нападу.
У грудні стояла велика спека. Та поселенці не хотіли й на короткий час припинити виконання своїх задумів; влаштування пташника ставало вкрай невідкладним, і вони взялися до нової роботи.
Цілком зрозуміло, що, обгородивши плоскогір’я водяним кільцем, вони дали цілковиту волю дядечкові Юпу. Він не одходив від своїх господарів і навіть не пробував кудись тікати. Орангутанг був неймовірно дужий і спритний, а проте спокійний і приязний. Найбільше захоплення він викликав у колоністів, коли піднімався чи спускався драбиною. Йому вже доручали деяку нескладну роботу: носити в’язанки дров чи тягати каміння, залишене після робіт на березі Гліцеринового струмка.
– Він, звісно, ще не муляр, але вже добра мавпа, – жартував Герберт, маючи на увазі те, що муляри називають своїх підмайстрів мавпами. І нікому не пасувало так жодне прізвисько!
Пташник улаштували на площі в двісті квадратних ярдів, вибравши місце на південно-східному березі озера. Його обвели частоколом, а всередині огорожі набудували з гілок різних сараїв для майбутніх пернатих мешканців.
У сараях колоністи поставили лозові клітки, що тепер лише чекали на своїх гостей.
Першими мешканцями пташника стали тінаму, що не забарилися привести численних пташенят. З ними заприятелювало півдюжини качок, які водилися на березі озера. Серед них виявилося й кілька китайських качок, у яких крила розкриваються віялом, а пір’я таке яскраве й блискуче, що вони можуть позмагатися і з золотистими фазанами. Через кілька днів Герберт спіймав самця й самку з родини курячих із довгим заокругленим хвостом – чудових чубачів, які невдовзі також прижилися у пташнику. А пелікани, рибалочки, водяні курочки самі поприлітали на берег озера до пташника, і все те птаство, котре щебетало, пищало й кудкудакало, після перших сварок зрештою порозумілося між собою і стало множитись у такій кількості, що колоністи могли надалі не турбуватися про своє майбутнє харчування.
Аби завершити розпочату справу, Сайрес Сміт прибудував у кутку двору голубник. Там колоністи поселили дюжину голубів, що гніздилися на високих скелях. Голуби швидко звикли повертатись увечері до свого нового житла, і приручити їх виявилося набагато легше, ніж горлиць – їхніх родичів, – котрі до того ж не розмножуються в неволі.
Нарешті настав час скористатися оболонкою аеростата й нашити з неї одягу та білизни; справді, зберігати тканину, аби ризикнути покинути острів і наосліп полетіти на наповненій теплим повітрям кулі над, так би мовити, безмежним морем, могли лише люди, позбавлені будь-яких засобів до існування, а Сайрес Сміт, як чоловік розумний і тверезий, не міг про це й думати.
Отож треба було переправити оболонку кулі до Гранітного Палацу, і поселенці насамперед взялися переробити свого важкого возика на легшого й зручнішого. Тепер вони змайстрували справжнього досить зручного воза, але їм бракувало тяглової сили. Невже на острові не знайдеться жуйних тварин, які могли б замінити коня, осла, вола чи корову? Ніхто не міг відповісти на таке питання.
– Що не кажи, а тяглова худоба нам дуже знадобилася б, – уголос міркував Пенкроф, – поки Сайрес Сміт не збудує платформу з паровим двигуном або й паровоза, адже ми напевне діждемося дня, коли від Гранітного Палацу до порту Повітряної Кулі проляже залізниця з віткою до гори Франкліна!
Простодушний моряк щиро вірив у те, про що говорив! О, уяво, ти всемогутня, коли тебе живить глибока і щира віра!
Та не треба перебільшувати: моряка задовольнила б яка завгодно тяглова тварина, а оскільки Провидіння виявляло до Пенкрофа певну прихильність, то й цього разу воно не примусило його довго чекати своєї ласки.
Якогось дня, точніше, 23 грудня, раптом почувся крик Наба, а за ним – гучний собачий гавкіт. Поселенці, що якраз працювали у Комині, кинулися на крик, побоюючись, чи не сталася біда.
І що ж вони там побачили? А те, що дві росляві чудові тварини – самець і самка – необачно заблукали на плоскогір’я, – міст не був зведений. Вони скидалися і на коней, і на віслюків; стрункі, буланої масті, з білими ногами й хвостом, з чорними, як у зебр, смугами на голові, шиї й тулубі, тварини спокійно, нічого не боячись, попаски підходили щораз ближче і розумними очима подивлялися на людей, котрих іще не визнавали за своїх господарів.
Читать дальше