Жуль Верн - Таємничий острів

Промайнуло ще дві години, але становище зовсім не змінилося. Четверорукі не виказували жодної ознаки життя, можна було подумати, що вони порозбігалися; напевне, їх так налякала смерть одного з їхньої зграї, так настрахав грім пострілів, що вони всі поховалися по кутках Гранітного Палацу або й у коморі. Згадуючи про багатства, що зберігалися в коморі, колоністи втрачали терпіння й, попри інженерові вмовляння, аж лютували й, відверто кажучи, не без підстав.

– Ото халепа! – зрештою сказав журналіст. – І немає надії, що це скоро скінчиться!

– Годі! Треба гнати геть усіх тих негідників! – крикнув Пенкроф. – Ми впораємось із двадцятьма мавпами! Тільки б зчепитися з ними впритул! Невже нема жодної можливості дістатися до них?

– Є одна, – відповів інженер, якому, певно, щось спало на думку.

– Одна? Що ж, і то добре, коли більше немає. Яка ж?

– Спробуймо спуститись до Гранітного Палацу через колишній водостік, – відповів інженер.

– О, сто тисяч чортів! – вигукнув моряк. – Як же я сам до цього не дотумкав?!

І справді, тільки таким робом можна було пробратися до Гранітного Палацу, вступити в бій з мавпами й прогнати їх геть. Хоч отвір водостоку закладено міцною кам’яною кладкою, яку доведеться зруйнувати, але нічого: згодом її можна відновити. На щастя, Сайрес Сміт ще не здійснив свого задуму приховати отвір, піднявши рівень води в озері, бо в такому разі довелося б змарнувати немало часу, аби прокласти дорогу в дім.

Сонце схилилося за полудень, коли поселенці, добре озброївшись і прихопивши кайла й лопати, вийшли з Комина, пройшли під вікнами Гранітного Палацу, звелівши Топові лишатись на місці, й намірилися йти лівим берегом річки Вдячності до плоскогір’я Широкий Обрій.

Та не встигли вони пройти й п’ятдесяти кроків, як почули лютий собачий гавкіт. Здавалося, Топ у відчаї кличе їх до себе.

Всі зупинилися.

– Біжімо назад! – крикнув Пенкроф.

І всі щодуху кинулись до узбережжя.

Обігнувши скелю, вони побачили, що становище різко змінилося.

І справді, мавпи, опановані раптовим незбагненним страхом, шукали втечі з Гранітного Палацу. Кілька з них спритно, наче блазні, стрибали з одного вікна у друге. Вони навіть не робили спроби скинути драбину, що полегшило б їм спуск на землю, мабуть, із переляку, мабуть, забувши про цей спосіб утечі. Незабаром п’ятеро чи шестеро з них опинилися на мушці в колоністів, і ті, спокійно цілячись, відкрили стрілянину. Деякі з мавп, поранені або вбиті, виючи з болю, падали в кімнати. Інші стрибали вниз і розбивалися на смерть, і через кілька хвилин у Гранітному Палаці, певно, не лишилося жодної мавпи.

– Ура! – гукнув Пенкроф. – Ура! Ура!

– Не кваптеся кричати «ура», – зауважив Гедеон Спілет.

– Чому? Адже вони всі перебиті, – відповів моряк.

– Та певно, але ми все одно не можемо повернутись додому.

– Ходімо до водостоку! – запропонував Пенкроф.

– Безумовно, – погодився інженер. – Та, можливо, було б краще…

І в цю мить, ніби у відповідь на зауваження Сайреса Сміта, вони побачили, як драбина зісковзнула з порога дверей, потім розгорнулася і впала вниз.

– О, клянуся люлькою! Оце дива! – вигукнув моряк, дивлячись на Сайреса Сміта.

– Таки дива! – пробурмотів інженер і першим кинувся до мотузяної драбини.

– Обережно, пане Сайресе! – крикнув Пенкроф. – Може, там іще є мавпи…

– Побачимо, – відповів інженер, видираючись драбиною нагору.

Його товариші побралися вгору слідом за ним і за хвилину опинилися на порозі дому.

Колоністи обшукали весь дім. Нікого не було ні в кімнатах, ні в коморі, не пограбованій четверорукими.

– А драбина? – вигукнув моряк. – Який добродій її нам спустив?

У цю хвилину пролунав дивний крик, і величезна мавпа, що ховалася в коридорі, кинулася до зали, а за нею Наб.

– Ах ти бандюга! – крикнув Пенкроф і заніс сокиру, щоб розчерепити тварині голову.

Та Сайрес Сміт зупинив його і сказав:

– Пощадіть її, Пенкрофе.

– Щоб я змилувався над цією чорнопикою тварюкою?

– Атож. Адже вона скинула нам драбину!

Інженерів голос пролунав із такими нотками, що важко було зрозуміти, жартує він чи говорить серйозно.

Та все ж усі кинулися на мавпу, що відважно відбивалася, звалили її і зв’язали.

– Ух, – зітхнув, відсапуючись, Пенкроф. – А що ж нам далі робити з нею?

– Вона стане нашим служником, – відповів Герберт. Кажучи це, підліток і не думав жартувати, бо знав, які корисні можуть бути деякі з четвероруких.