Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Отже, перший спосіб порятунку, запропонований Джоном Манглсом, виявився невдалим. Тож нашим мандрівникам нічого не залишалось, як негайно здійснити другий план. Якщо зняти «Маккуорі» з рифів неможливо, то єдиним правильним рішенням було покинути бриг. Чекати на судні допомоги марно й нерозумно: корабель на горизонті може з’явитися не скоро, а «Маккуорі» перетвориться на гору трісок за першої-ліпшої бурі. Вітер з відкритого моря підхопить нещасний бриг і пошматує його на друзки. Тому Джон Манглс прагнув дістатися суші до неминучої загибелі судна. Він запропонував побудувати міцний пліт, на якому можна було б перевезти на берег Нової Зеландії пасажирів і необхідну кількість харчів.

Закипіла робота. Працювали аж до настання густих сутінків. По восьмій, після вечері, коли Гелена і Мері Грант відпочивали в рубці, Паганель і його друзі обговорювали на палубі ситуацію, що склалася. Роберт був із ними. Хлопчина слухав і виявляв готовність виконати будь-який наказ, будь-яку небезпечну справу.

Паганель запитав молодого капітана, чи не можна замість висадити пасажирів на берег, проплисти на плоту вздовж узбережжя до Окленда. Джон Манглс відповів, що це небезпечно.

– А чи могли б ми проплисти до Окленда на ялику?

– Це дуже ризиковано, хоча можливо, – відповів Джон Манглс, – і лише за умови, що ми пливли б удень, а вночі стояли на якорі.

– Тобто, поганці, які нас кинули…

– Вони були п’яні в дим, – відповів Джон Манглс, – тому, боюся, тієї темної ночі вони поплатилися життям за свій підлий вчинок.

– Тим гірше для них! – вибухнув Паганель. – Але тим гірше і для нас, бо ялик нам би дуже придався.

– Що ж діяти, Паганелю? – запитав Гленарван. – Дістанемося суші на плоту.

– І цього мені хочеться найменше, – відповів географ.

– Як! – вигукнув Гленарван. – Ми вже подолали довгу путь у пампі і в Австралії, то невже нас злякають якісь там двадцять миль?

– Друзі мої, – мовив Паганель, – я й на секунду не сумніваюсь у нашій мужності чи витривалості наших супутниць. Двадцять миль – це дрібничка в будь-якій іншій країні, але не в Новій Зеландії. Сподіваюся, ви не запідозрите мене в легкодухості – адже я перший підбурював вас перетнути Америку та Австралію. Однак зараз повторю: все що завгодно, тільки не подорож по цій віроломній країні!

– Краще вже небезпечна подорож сушею, аніж моторошна загибель на бригу, що сів на мілину, – заперечив Джон Манглс.

– А що, власне, нам загрожує в Новій Зеландії? – запитав Гленарван.

– Дикуни! – відповів Паганель.

– Дикуни! – повторив Гленарван. – Хіба ми не можемо уникнути зустрічі з ними, пересуваючись уздовж берега? До того ж напад кількох жалюгідних дикунів не злякає десятьох добре озброєних європейців.

– Ідеться не про якихось жалюгідних дикунів, – заперечив Паганель. – Новозеландці об’єднані в грізні племена. Англійці для них загарбники, яким тубільці оголосили війну. Повірте, у більшості випадків вони перемагають. До того ж дикуни завжди поїдають убитих ворогів.

– То це людожери! Людожери! – вигукнув Роберт і ледь чутно прошепотів: – Сестра… леді Гелена…

– Не бійся, мій хлопчику, – спробував заспокоїти його Гленарван. – Наш друг Паганель перебільшує.

– Нічого я не перебільшую! – заперечив географ. – Я розмовляю із Робертом, як із дорослим чоловіком, не криючи правди. Новозеландці – найжорстокіші з людожерів. Вони пожирають усіх, хто трапиться на їхньому шляху. Війна для них – це як полювання на ласу дичину, що зветься людиною. Слід визнати, це єдина війна, що заслуговує на якесь логічне виправдання. Європейці вбивають своїх ворогів, а потім ховають. Дикуни ж убивають ворога і пожирають. Мій співвітчизник Туссенель цілком справедливо сказав, що зло полягає не стільки в тому, що вбитого ворога засмажать, як у тому, що його вбивають, коли він не хоче помирати.

– Знаєте, Паганелю, – спробував заперечити майор, – на цю тему можна довго сперечатись, та не час. Сенс нам обговорювати логічність чи нелогічність бути з’їденим, коли ми не бажаємо, щоб нас з’їли. І ще питання: чому християни досі не викоренили людожерства в Новій Зеландії?

– Мак-Наббсе, мене просто дивує ваша наївність! Невже ви вважаєте, що всі новозеландці – християни? Навернених у християнську віру дуже мало. Та й самі місіонери часто стають жертвами цих двоногих тварин. Ще минулого року високошановного Волькнера по-звірячому замучили дикуни. Маорійці повісили його. Їхні дружини вирвали йому очі, випили його кров, вижерли його мозок. Цей злочин було скоєно 1864 року, за кілька миль від Окленда, під носом у англійської влади.