Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Тимчасом туземці зайняли всі узвишшя. Капітан Крозе наказав забрати з собою основні інструменти, решту закопати. За його наказом будо підпалено сараї, і загін чисельністю у шістдесят солдатів почав відступати.

Дикуни переслідували французів із вигуками: «Такурі мате Маріон!», що означало «Такурі вбив Маріона!». Цим вони хотіли посіяти сум’яття серед ворога. Та реакція французів виявилася протилежною. Їх охопила тваринна лють, і капітанові Крозе вартувало великих зусиль зупинити команду. Так вони подолали два льє. Загін дістався до берега, де чекали люди з другого табору, і всі посідали в шлюпки. Досі дикуни сиділи на березі нерухомо. Та тільки-но шлюпки вийшли в море, на них дощем посипалось каміння. Тоді четверо матросів відкрили вогонь із рушниць. Один по одному вони перестріляли всіх вождів племені, чим дуже здивували тубільців, які досі в очі не бачили вогнепальної зброї.

Прибувши на судно, капітан Крозе послав на острів Моту-Аро шлюпку із солдатами, які вранці доправили на облавок «Маскаpени» хворих.

На ранок охорону на Моту-Аро подвоїли. Треба було негайно закінчити поповнення запасів води. У селищі Моту-Аро налічувалося до трьохсот мешканців. Французи атакували їх, шістьох вождів убили, а дикунів прогнали геть багнетами. Селище підпалили. Та «Кастрі» й досі залишався без щогл, тож про вихід у море не могло бути й мови. Крозе прийняв рішення не робити нових щогл із кедрів, а полагодити старі. Тим часом поповнювалися запаси води.

Протягом наступного місяця дикуни безуспішно здійснювали не одну спробу повернути собі Моту-Аро. Варто було пірогам наблизитися на відстань гарматного пострілу, як суденця розліталися на друзки.

Нарешті щогли полагодили. Залишалося довідатися, чи не зостався хто живий із шістнадцятьох жертв, і помститися за вбитих. Шлюпка з офіцерами і загоном солдатів попрямувала до поселення Такурі. Боягузливий вождь, коли побачив озброєних солдатів, утік із поселення, накинувши плащ командира Маріона. Хижі ретельно обшукали. Знайшли людський череп у хатині вождя. На дерев’яному рожні стирчала людська нога, десь валялася сорочка Маріона. Далі лежав одяг і пістолети юного Водрікура. У сусідньому поселенні знайшли ще людські рештки. Загін зібрав усі докази людожерства. Людські останки поховали. Поселення спалили, співучасника Такурі, Пікі-Оре, стратили. 14 липня 1772 року обидва кораблі полишили ці фатальні місця.

Ось такі жахливі події сталися, і про це повинен пам’ятати кожен, хто ступає на береги Нової Зеландії.

Новозеландці й досі ласі до людського м’яса. У цьому мав можливість переконатися і Кук під час свого другого візиту в 1773 році. Не повернулася шлюпка одного з кораблів – «Авантюр», яку 17 грудня послав капітан Фюрно на берег по траву. На шлюпці перебували мічман і дев’ятеро матросів. Капітан Фюрно сполошився і відрядив на пошуки лейтенанта Бюрнея. Той побачив жахливу картину канібалізму. Увесь берег був усіяний останками його товаришів, нутрощі яких доїдали собаки.

На завершення цього кривавого переліку слід згадати про напад у 1815 році на судно «Браття» й загибель у 1820 році усієї команди корабля «Бойд».

Нарешті 1 березня 1829 року дикуни пограбували англійський бриг «Гаус», який прибув із Сіднея. Орда людожерів повбивала багатьох матросів, а їхні трупи засмажила і з’їла.

Ось такою була Нова Зеландія. І саме туди прямував бриг «Маккуорі» з недолугою командою на чолі з капітаном-п’яничкою.

Виснажлива мандрівка морем тривала. 2 лютого, через шість днів після відплиття, з «Маккуорі» ще не було видно оклендського узбережжя. І хоча дув сприятливий південно-західний вітер, бригу перешкоджали зустрічні течії, тож він ледь просувався вперед. Море було неспокійне. «Маккуорі» розхитувало з боку в бік, корпус судна тріщав, занурювався у хвилі і ледь звідтіля виринав. Погано напнуті ванти, бакштаги і штаги ледь тримали щогли, сильна хитавиця розгойдувала їх.

На щастя, Вілл Галлей ніколи не квапився, тож не підняв усіх вітрил, інакше б корабель утратив усі щогли. Джон Манглс сподівався, що цьому нещасному кориту таки вдасться доплисти до гавані, але дуже засмучувався, що його супутницям доводиться пливти в таких жахливих умовах. Та ні леді Гелена, ні Мері Грант не нарікали. Дощ періщив без упину і змушував їх весь час сидіти в задушливій рубці. Вряди-годи вони виходили на палубу подихати повітрям, та жорстокі пориви вітру змушували їх повертатися до тісної рубки.